Кримське питання
Геополітична гра Кремля в Україні, за великим рахунком, програна. Замість запланованого повільного втягування країни до Митного Союзу і, в перспективі, повномасштабної участі в євразійських інтеграційних процесах, відбувається розворот української зовнішньої політики в європейську сторону. Збуваються кошмари людини, яка ще минулого року всерйоз претендувала на звання найбільш вправного майстра дипломатичної інтриги останнього часу.
Багато в чому в цьому винна сама геополітика, якій Кремль приписує надмірно значну роль. Просочуючи свої зовнішньополітичні цілі та плани геополітичними амбіціями, Росія забуває, що за вікном ХХІ століття, але зовсім не ХХ або ХІХ. Геополітичні пасьянси і розклади не дають можливості побачити інші рушійні сили сучасних політичних процесів. У результаті Кремль нічого не може протиставити «м'якій силі» і привабливості моделей розвитку своїх конкурентів.
В українській «партії» Путіна це виразилося найбільш повно. Стратегія, побудована на геополітичних розрахунках і поставила в кут завдання невтручання країн Заходу, дала збій саме в силу факторів, які не приймалися до розрахунку. Основним із них стала воля українців, що знайшла своє вираження в безпрецедентних формах. Починаючи з літа минулого року, Росія випробувала багато способів вираження «братньої любові», від торгових воєн до всілякого осуду подій на Майдані. Кульмінацією такого роду «примусу до дружби» стає сьогодні спроба скористатися моментом, обставинами і готовністю Віктора Януковича на все для загострення ситуації в Криму - найбільш вразливому, з точки зору цілісності, регіоні України.
Тут Росія робить велику й ризиковану ставку. Ескалація конфлікту в Криму створить для Москви внутрішні, регіональні та міжнародні проблеми. У самій Росії реакція суспільства на такі геополітичні маневри може бути неоднозначною, але, мабуть, російський Президент вважає це незначним фактором. Компенсувати регіональні ризики буде значно складніше. Можливість претендувати на статус гаранта регіональної безпеки Росія втратила ще в 2008 році після війни з Грузією; активні ж дії в Криму фактично залишать їй тільки одну можливу роль - спонсора диктатур на пострадянському просторі. З цих позицій буде ще складніше втілювати в життя плани євразійської інтеграції, які лежать в самій основі зовнішньої політики Путіна. Статус міні-СРСР між об'єднаною Європою та Китаєм не залишить Росії жодних, навіть геополітичних, козирів в середньостроковій перспективі. Крім того, ескалація взагалі будь-яких конфліктів на пострадянському просторі вигідна Росії тільки тактично, приносячи з собою стратегічні втрати.
Ризикнути доведеться також глобальними позиціями. Сформований завдяки багато в чому позиції адміністрації Президента Обами компроміс у російсько-американських відносинах, а також крихка європейська рівновага буде порушена. Можливо, Вашингтон і готовий був віддати Україну в російську сферу впливу, але допустити порушення її територіальної цілісності він не може. Тим більше після динаміки розвитку останніх днів, коли Україна знову перетворюється на втілення американської мрії демократизації і привертає все більше світової уваги. Тепер на кону не тільки периферійні геополітичні інтереси США, а й нормативні основи їх зовнішньополітичної стратегії .
Не менш простими будуть наслідки для відносин Росії з Європою. Втручання у справи суверенної держави, що несе з собою ризик територіальних наслідків, посилить геополітичну складову зовнішньої політики ЄС, не кажучи вже про те, що це змусить переглянути погляди на відносини з Росією. І в цьому велику роль зіграють досягнення українців останніх днів.
На карту Росія ставить і, власне, відносини з Україною. Незважаючи на різницю в силових потенціалах і традиційно рішучу риторику Кремля, російські втрати можуть бути значними. Втрата України в якості доброго сусіда підірве обидві ключові складові регіональної політики Кремля: енергетичну та інтеграційну. Крім того, це майже напевно поставить на порядок денний питання вступу України в НАТО, що поставить хрест на імперських амбіціях Кремля.
Путін розігрує геополітичну карту, тому що ніякої іншої у нього немає. Знову, тепер уже в кримському масштабі, відбувається спроба вирішити політичну проблему силовими способами.
Що в цій ситуації робити Україні?
По-перше, пам'ятати про те, що зараз розгортається боротьба не за території, а за розуми людей. І в цій боротьбі Київ уже володіє значними перевагами. У протистоянні свободи і відкритості з авторитаризмом і корупцією у перших більше шансів перемогти. Але потрібно пам'ятати, що результат боротьби цінностей залежить не тільки від їх змісту, а й ефективного поширення. У зв'язку з цим уникнути будь-яких перешкод у спілкуванні Києва та Сімферополя теж вкрай важливо, і мовні ініціативи останніх двох днів виглядають правильними.
По-друге, потрібно подолати структурні слабкості української держави. Це займе якийсь час. Якщо вдасться досягти успіху, і держава стане ефективним і демократичною, забезпечуючи доступ до влади без дискримінацій, то будь-які серйозні підстави для сепаратизму зникнуть. Завдання подолання слабкості держави також є ключовою для України сьогодні і з багатьох інших причин.
По-третє, необхідно виробити правильну стратегію діалогу з Росією. В її основі повинна лежати мінімізація ймовірності ескалації. В України достатньо дипломатичних ресурсів для спокійного вирішення цієї проблеми. У той же час, потрібно бути уважними при їх використанні, керуючи шириною контексту проблеми. Іншими словами, є межа ув'язки ситуації в Криму з іншими сферами двосторонніх відносин з Росією. Шантажувати Кремль всім, що потрапляє під руку, від транспортування або оплати за газ до Харківських угод, не варто. Найбільш адекватним аргументом був би перегляд Закону України про засади внутрішньої і зовнішньої політики від 2010 року, в якому закріплено позаблоковий статус. Ключовим завданням є дати зрозуміти Кремлю, що передбачувані та партнерські відносини з Україною для нього вигідніші, ніж тривале геополітичне протистояння.
Микола КАПІТОНЕНКО, кандидат політичних наук, доцент, Київ
