Криза не-довіри як дзеркало революції
Великий бізнес так і не став суб’єктом порятунку країни, не взявши відповідальність і народивши мишу декларації «Української бізнес-ініціативи»
Тиждень минув після провалу вотуму недовіри уряду, а й досі немає жодного логічного й переконливого пояснення, що ж це було. Політики плутаються у свідченнях, експерти та журналісти будують версії, підставляючи в рівняння невідомі, які верифікувати неможливо.
Наче вилізло на мить із вод Дніпра і відразу ж зникло невідоме чудовисько, залишивши на знімках фотокамер та ай фонів суху цифру 194. Хто говорить, що бачив гігантську жабу, хто грішить на древнього динозавра, що обріс тванню, і лише в одному сходяться всі — чудовисько надзвичайно мерзенне й небезпечне.
Всі можливі нефантастичні сценарії, котрі могли призвести до збереження уряду Яценюка, спрощено зводяться до таких варіантів:
1) змова президента, прем’єра та «олігархів» (тіньових гравців, що контролюють значну частину національного багатства і не обіймають державні посади) проти ряду фракцій, народних депутатів і громадянського суспільства, незадоволеного неефективним й корумпованим урядом;
2) змова прем’єра і частини «олігархів» проти президента, який намагається перерозподілити потоки на користь іншої частини «олігархів», на тлі самостійної позиції фракцій і депутатів, котрі послідовно голосували проти уряду;
3) підсумкова змова президента та прем’єра на тлі вже відомих позицій фракцій, депутатів і тіньових гравців, що стоять за ними.
Я навмисно не включаю як акторів зовнішні сили (США, МВФ тощо), оскільки публічної вимоги відставки уряду Яценюка з їхнього боку не було і не могло бути, а прагнення цих сил до «зовнішнього управління» Україною сильно перебільшується внутрішніми гравцями у своїх цілях, множачи міріади найбезглуздіших чуток.
Неважливо, який з перерахованих варіантів ближчий до істини. Головне, що в будь-якому випадку це була змова.
У публічному просторі України й Заходу «порятунок» Яценюка постає як принизлива театральна вистава, зрежисована в результаті змови президента, прем’єра і непублічних сил, які керують ручними кнопкодавами.
Тепер всі отримали прямий доказ, що політика України після революції продовжує залишатися закритою і непідконтрольною суспільству, а головні її актори категорично не зацікавлені в реальному парламентаризмі, їх влаштовує звична імітація.
Невиконаним залишився головний запит Майдану — переведення політики до публічної, підконтрольної суспільству площини.
Саме тому рівень довіри до інститутів центральної влади, політичних партій та політиків в Україні вкрай низький, і революція не змогла переломити цей тренд.
«Власники» української політики не вважають за потрібне ділитися із суспільством своїм аналізом поточної ситуації, баченням майбутнього країни, стратегічними планами. Президент і прем’єр у своїх публічних виступах, за рідкісним винятком, демонструють беззмістовний популізм і нерідко — відверту брехню.
Всім відомі непублічні гравці — «олігархи» — зберігають гробове мовчання, яке однозначно розуміється суспільством як бажання залишатися в колишніх схемах ухвалення рішень. Спроба «олігархічного консенсусу», координатором якої виступав Сергій Тарута, провалилася. Великий бізнес так і не став суб’єктом порятунку країни, не взявши відповідальність і народивши мишу декларації «Української бізнес-ініціативи».
У суспільстві зростає відчуття безпорадності, марності протесту, апатії, яка може вбити юну громадянську націю й позбавити країну перспективи відбутися як держава.
Західні партнери України також не бачать зараз жодної надійної точки опори, серйозної сили, яка реально прагнула б до прозорості та демократизації.
«Олігархи» звично прагнуть перетворити на владу власність, отриману сумнівним шляхом, політики, які виросли у продуктах номенклатурного гниття, — монетизувати владу в матеріальне багатство.
Так, «золота акція» для тимчасового збереження непопулярного уряду все ще під їхнім контролем.
Але щось їм заважає дійти консенсусу, як безліч разів бувало раніше. Це громадянське суспільство, яке на хвилі революції спромоглося пробратися до парламенту в таких кількостях, що пасьянс вузькогрупових інтересів вже не сходиться. Система впритул наблизилася до колапсу.
Збереження конкурентної олігархії — тупиковий шлях і доля вічної периферії.
Рентна автократія російського типу, можливо, і є ідеалом частини української еліти, вихованої в традиціях радянської номенклатури. Для неї нібито є підґрунтя — становище України як форпосту цивілізації проти архаїчного і небезпечного для всього світу режиму Путіна. Авторитарні режими багатьох країн, що розвиваються, успішно продають тим самим Штатам своє геополітичне становище, отримуючи пристойну ренту.
Але авторитаризм глибоко суперечить політичній культурі України, і будь-яка спроба його нав’язати спричинить вибух.
Новий баланс може бути знайдено або з повноцінним урахуванням інтересів суспільства, або шляхом жорсткого придушення якоїсь його частини. Для будь-якого із цих сценаріїв необхідний новий кредит довіри, який можна отримати тільки на виборах.
Україна входить у виток кризи, здатної остаточно поховати надії Революції Гідності. Або врятувати, якщо буде знайдено формулу нової політичної системи.
Вихід відомий і його неодноразово було апробовано у багатьох успішних країнах. Це справедливі, рівні для всіх і підконтрольні суспільству правила гри. Вони можуть бути встановлені тільки шляхом національного діалогу, через ухвалення нової Конституції. Такий порядок денний у різній формі вже ставиться великими партіями, від «Народного фронту» до «Батьківщини» і «Самопомочі». Але чи є політична воля, щоб його реалізувати?
