Куликов і Симоненко. Стандарти і етика
Думав, сторіччя від жовтневого перевороту пройде мимо мене в плані реакцій на матеріали і думки, які далекі для мене ідеологічно. Але не втримався.
Спочатку, як у нас кажуть, один «мудрий хєрсонєц» написав плаксиву епітафію про сильну і могутню державу у стилі «какую страну прос…». Там цитати Сталіна про п’ятирічки, промисловість, безкоштовну медицину та інші блага комуністичного раю. Дивно бачити, але люди лайкають, коментують і в пориві ностальгії за молодістю, коли сонце світило яскравіше і трава була зеленіша, визнають: так, було краще. В пориві ностальгії автор написав трохи і до 7 листопада. Вітає зі святом, жалкує, що здав свій партійний квиток, і що його зрадили комуністичні вожді, а він їх – ні.
Не хочу переповідати ще кілька записів у фейсбук, які викликають гнів. Усі вони звернені до радянського минулого, яке після ситної вечері у теплій хаті згадується переважно безхмарним. Згадується тими, хто не застав (уникнув, не хотів бачити, знати) масових репресій тих, хто говорив більше, ніж газета «Правда». Ці люди з пієтетом ставляться до своєї великої радянської родіни. З таким же пієтетом вони й розтягували народні блага на початку 90-х. Тягнули хто що міг. Директори заводів – заводи, робітники – від болтів, гайок, проводів до запчастин убогих жигулів.
На фоні постів про те, що в ефірах уже нема Симоненка і Адама Мартинюка промелькнула фотографія про зібрання відчайдушних пролетаріїв у Херсоні. Все таки зійшлися вірні ідеям комунізму кілька бабусь і дідусів. Комусь їх шкода. Мовляв, хитрі залишки партійних керівників збирають такі мітинги, а вони вірять у воскресіння Ілліча і збираються. Не знаю, мені не шкода.
І от я натрапляю на матеріал «Громадського радіо». Інтерв’ю Андрія Куликова з Петром Симоненком. Не більше, не менше. Чесно – шокований. Політична безпринципна особа, яка десятиліттями маніпулювала українцями на темі «світлого» минулого і безнадійного майбутнього, особа, яка при кожній нагоді ганьбить українську історію і українську політику своєю присутністю в ній – раптом впевненим тоном продовжує розповідати усім слухачам про «карательную операцию против Донбасса», яку Україна розпочала в 2014 році та про негайну федералізацію як шлях до територіальної цілісності. Серйозно?
Саме в часи, коли Україна продовжує війну з Росією, в тому числі через багаторічну риторику компартії про дружбу з РФ, одну історію і братський народ усім нам так важливо знати думку Симоненка про «фашиствующих молодчиків і вандалізм», який нібито став «обличчям України»?
Я розумію, що є стандарти ЗМІ, різні сторони і альтернативні думки. Але як можна давати слово послідовнику злочинної ідеології, яка в радянські часи загубила мільйони людей? Здається, на фоні показової декомунізації атрибутів старого режиму в когось склалося враження, що комунізм у минулому. Масштабно – мабуть, так. Але якщо загравати з його рупорами, обов’язково знайдуться ресурси для підняття їх прапорів і нових/старих лозунгів.
Я не маю права нікому вказувати. Це – рішення Громадського радіо. Я його не поділяю з тих причин, що в дійсно правовій державі з достатнім рівнем політичної культури такі люди, як Симоненко, мали або втікати, або бути такими маргіналами, щоб про них і не згадували. Хоча, вони там і є, але Громадське їх витягує з дна. Це підміна понять і стандартів. Паразити і дурні стають політиками, а ЗМІ тиражує їх як діячів з окремою думкою, прикриваючись стандартами. І до речі, тут постає питання до пана Куликова як до голови Комісії з журналістської етики…
