Лайно в Росії більше, ніж лайно. День 40-й
Першим тему порушив Ігор Померанцев, який написав про звичку російських окупантів гадити у захоплених будинках так: «У переліку військових злочинів немає параграфа "справляти потребу в ліжку громадян окупованої держави". У Міжнародному суді подібні випадки не розслідуватимуться. Але сморід залишиться надовго.
Дещо захотілося додати. По історії російського ставлення до «справляння потреби» можна будувати висновки про набагато більші речі, ніж просто форми прояви природної функції організму.
Почнемо із літератури. Крім Льва Толстого, який пишався тим, що самостійно виносить свій нічний горщик, ніхто з їхніх класиків не торкався цієї делікатної подробиці побуту. Усі герої російських письменників не ходять у туалет. Його згадок немає на сторінках романів письменників всіх розрядів. Тут дворяни та селяни однаково позбавлені метаболізму. Тільки їдять. Тому ми знаємо, що робилося в царській Росії на цю тему, тільки з газет. Десь у 1910 році у багатих будинках столиць стали встановлювати ватерклозети, які й зараз наголошують на статусі росіян. Не дарма ж вони знімають із українських кораблів унітази та везуть їх на танках додому, як символи перемоги.
Наприкінці 70-х років минулого століття я був на околицях селища Тіксі за полярним колом. Там СРСР будував секретні ракетні шахти у вічній мерзлоті. Складна в інженерному плані справа. Але туалет збудувати не могли. Доводилося в завірюху йти по мотузці (інакше зіб'єшся зі шляху) до «об'єкта типу сортир». На іншому кінці східного Сибіру, в Пріаргунському районі, будували укріпрайони для війни з Китаєм, який тоді був не друг, а ворог. Війська, що прибували туди, ходили с…ти на берег Аргуні. Прикордонні стовпи та солдатські «купи» позначали межі Радянського Союзу. Тобто лайно було, крім усього, матеріалом державного будівництва. Коли в Калінінграді я шукав могилу Канта біля зруйнованого кафедрального собору, то все навколо покійного філософа було обкладено лайном. І тут воно символізувало ставлення до культури. Будинок декабриста Трубецького у забайкальському Петрівському заводі також. Зазирнути всередину було неможливо з тієї ж причини, як і підійти до могили Канта.
У чеському Міловице, де стояла група радянських військ, збудували меморіал на згадку про битву на Дуклі, з панорамою та галереєю з бюстів тогочасних героїв. Туди возили чехів для виховання у потрібному дусі. Передбачили всі, окрім туалету. Бідолашні туристи-невільники, судомно шукали будь-які придатні для інтимної справи місця. Чому? А тому, що по-людськи с…ти можуть лише гідні. У Москві, де я працював в одному великому офісі, туалети були постійно зачинені, а ключ від них видавався лише своїм, як бедж високого рангу.
Звідки йде це ні на що не схоже фекальне ранжування? Адже стан туалетів, сморід, інші прикмети не гігієнічної поведінки в СРСР і Росії стали притчею, предметом глузування і аргументом статистики. Коли в Росії публіцисти, що збереглися, говорять про добробут, вони наводять узагальнений аргумент: кількість туалетів у дворах. Скажи, де ти какаєш, і я скажу, хто ти.
Звичайно, тут ми маємо справу зі специфічною культурою, що виділяється серед інших народів та країн. Принаймні ті, де мені доводилося відвідувати туалети. Ця культура стоїть на двох палях. Перша - зневага до людини і нехтування її елементарними потребами. Друга давніша, можна сказати звірина, помічати свою територію калом і висловлювати свої почуття срачем. Як то кажуть, по-ведмежому. Де править Росія, там завжди домінує срач, дуже помітний на привласнених територіях, окупованих мізках – скрізь.
