Лібідо Майдану і мортидо влади
Відчуття пояснити не можна. Можна в них зізнатися, але розповісти, чому і як відбуваються процеси внутрішньої регуляції та суб’єктивних переживань, неможливо. Чому одні щось люблять, а інші це ж ненавидять? Раніше я вважав, логіка переконання може допомогти тут розібратися. Достатньо людям з портретами Сталіна, розповісти, яким він був гадом на роботі й удома, й любити його перестануть. Але життя свідчить, не перестають. Напевно, через спільність характерів і думок. Хтось усередині себе виростив подібність Йосифа Вессаріоновича й будь-який наїзд на нього сприймає посяганням на власне «я». Психологи такий стан знають. У основі людської особистості лежать дві фундаментальні спонуки: креативне лібідо й деструктивне мортідо.
Мортідо означає агресію, насильство й прагнення руйнування. Воно виникає через перетиснуті канали соціальної енергії. Коли у однієї людини або всього суспільства немає можливості реалізувати свій потенціал, тут і випліскується гнів. Чим більше затискають — тим більше злості й психічної деградації. Тому в умовах тоталітарних режимів люди, перебуваючи в пригніченому стані, легко переходять до агресії. Так стверджують психологи. А ми бачимо на власні очі.
Україна грудня 2013 року — величезне поле зіткнення різних ментальностей і мотивацій. Утриманці пішли проти годувальників. Похмурі докоряють життєрадісним. Військові й озброєні пішли на мирних. Злим не подобаються добрі. Брехуни образилися на правдивих «за слова». На жаль, це не літературна гіперболізація й зовсім не чорно-біле фото подій. Усе дійсно склалося в афористичну контрастну повість новітньої історії. Увійдіть до соціальних мереж, і ви прочитаєте тисячі особистих свідчень людей про речі, в які ми раніше відмовлялися вірити. Про загони провокаторів, сформованих владою, про п’яні мітинги «регіоналів», що охороняються міліцією, про звірства «Беркута» й судилища над його жертвами, про величезні потоки брехні, що ллються вже не з вуст найнятих ньюсмейкерів, а державних чиновників найвищого рангу. Перед нами відкрилася небачена донині прірва, що розділяє владу й суспільство. Немов різні цивілізації вислали своїх делегатів на майдани українських міст, і вони завмерли один перед одним у повному нерозумінні того, що відбувається. Немає спільної мови, принципів, переконань і навіть знаків спілкування. Одні в різні способи, мало не азбукою морзе й морськими прапорцями, сигналізують про навислі над країною хмари, а інші жести застереження сприймають як замах на владу. Донецькі нувориші розігрують зараз сцену життя імператорського двору Петербурга незадовго до 1917-го. Зберегти государя — й жодних поступок бунтівній черні. А першою людиною держави тоді був Микола II, за визначенням О.Блока: «Упертий, але безвільний, нервовий, але притуплений до всього, зневірений у людях, засмиканий і обережний на словах, був уже не «сам собі господар». Він перестав розуміти становище й не робив виразно жодного кроку, абсолютно віддавшись у руки тих, кого сам поставив до влади». http:// www.vehi.net/blok/dni/01.html
Зараз ми вже знаємо, тактика вичікування біля киплячого казана народного хвилювання за деморалізованого вождя може призвести лише до опіків суспільства окропом терору, вивільнення тисяч мегават деструктивної енергії. І, напевно, нею користуються свідомо, оскільки підсумки й уроки подібних ситуацій дуже наочні. «Випуск пари», назвемо так процес розрядки суспільного напруження, мав розпочатися в перший день Євромайдану. Натомість ми отримали загвинчування кришки казана невдоволеності. Влада не робить рішучих дій, але стягує війська до столиці. Прокуратури й суди почали процесуально оформлені репресії. Маргінальні загони разом з підрозділами міліції розставляються невидимою рукою на стратегічно важливих напрямках.
Не беруся гадати, який з чисельних сценаріїв утихомирення Києва буде реалізований, але точно знаю, що на придушенні волі громадян і депресії суспільства нікому не побудувати найближче й віддалене майбутнє. Українці розбудили в собі величезну силу потягу до ідеалів. Це лібідо країни цінніше за підраховані збитки від «дорогого російського газу». Через кілька років нинішні енергетичні проблеми можуть просто зникнути. Як свого часу винахід гуми припинив боротьбу за каучук. Ми живемо в світі, де матеріальні речі швидко зникають зі списку цінностей людства. Не залізні гори танкових дивізій і балони з газом роблять сильною країну, а інтелект і сила духу людей. І у нас є цей ресурс. Він відчувається у виразі облич освічених, урівноважених і професійно реалізованих людей. У постійному звучанні гімну країни. Його заводить не казенна рука чиновника, а потреба людей у емоційному підживленні. У сучасних інформаційних технологіях, що стали каркасом економіки плюс інструментом і матеріалом будівництва Майдану на всій території країни. У обраній стратегії ненасильницького опору режиму, коли люди повертають владу на нею ж вказаний шлях. І якби у владних структурах було достатньо професійних людей, які люблять свою країну, ми могли б зробити безпрецедентний ривок у майбутнє, використовуючи стартовий майданчик Майдану. Але народний порив не радує, а лякає. І не лише чиновників, а й безліч обивателів, затиснутих у лещатах старої любові до деспотичного спокою. Природна реакція постійно пригнічуваної психіки — піддатися системі. Не перечити й прийняти, як належне, чинний порядок. Адже за нього відбулося чимало людей і капіталів. Чому треба чіпати те, що тримається?
Дійсно, логіка тут безсила. Ні історичний досвід, ні поступовий відхід у небуття всіх європейських деспотій не зможе вдихнути життя в серце, сповнене любові до власної партії або примари російського престолу. Це під силу лише новим відчуттям, народженим у вільних душах. Зрештою, лібідо управляє світом, а не тупа агресія князів, що втрачають вотчину. Приберемо мортідо з політики — будемо щасливими всі.
