«Маркер» для суспільства

Сергій Грабовський

15 вересня, 16:34

У своєму архіві я знайшов короткий матеріал, написаний у травні 2001 року для «Радіо Свобода». Наведу його практично повністю, бо йдеться про речі, надто важливі для сьогодення. Отже: «Місяці, які минули зі зникнення Георгія Гонгадзе і початку гучного суспільного скандалу, пов’язаного із «справою Гонгадзе», стали часом безпрецедентного падіння рівня довіри українських громадян до більшості владних інститутів і лідерів країни. Моніторингові всеукраїнські опитування Фонду «Демократичні ініціативи» і фірми «Соціс» дають змогу наочно відстежити параметри цього падіння. Рекордсменом тут є, безумовно, Леонід Кучма, рівень довіри до якого з початку «справи Гонгадзе» впав удвічі. У травні Леоніду Кучмі цілком довіряли тільки 9% опитаних, зовсім не довіряли – 55%. З-поміж державних інститутів, причетних до цієї справи, певне реноме вдається зберегти хіба що Службі безпеки, безпосередньо не заангажованій у розслідування зникнення Гонгадзе, – їй цілком довіряє приблизно стільки ж, скільки повністю не довіряє – трохи більше, ніж 20% українських громадян. А от прокуратура і, особливо, органи внутрішніх справ, чиї керівники постійно виступають із суперечливими твердженнями щодо «справи Гонгадзе», опинилися поза межами більш-менш прихильного ставлення. Довіряють їм по 14% опитаних, зовсім не довіряють – 32% прокуратурі, 46% – органам внутрішніх справ. Не в кращій ситуації і суд: цілком довіряє йому 15%, зовсім не довіряє – 34%. Отож соціологічні опитування засвідчують тотальну кризу довіри в суспільстві; поки що ця криза виливається здебільшого не в активних акціях протесту, а в настрої: «А пішли ви…» Що буде завтра – це навряд чи можна достеменно спрогнозувати».

Опитування це було проведене вже після розгрому владою акції «Україна без Кучми» і якраз перед відставкою з посади прем’єра Віктора Ющенка, який тоді був лідером громадської довіри й у декілька разів випереджав Кучму. Змістивши главу уряду, чинний тоді режим зробив черговий крок до свого падіння, посиливши недовіру до себе. А потім сталася очікувано-неочікувана помаранчева революція. Очікувана, бо гнійник мав прорвати. Неочікувана, бо вожді «помаранчевих» мріяли не про ліквідацію кланово-олігархічного ладу, а про його перевлаштування у власних інтересах, не більше. Але логіка історії в поворотних пунктах мало залежить від вождів та їхніх пахолків…

І останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння українців, і водночас символом нелюдяності режиму Кучми й особистої нікчемності його «вождя» стало викрадення 16 вересня 2000 року й наступне вбивство Георгія Гонгадзе, засновника і першого головного редактора «Української правди». Якраз після того, як УП опублікувала документи, що засвідчували відверту фальсифікацію проведеного Кучмою навесні того ж року референдуму щодо розширення повноважень президента. А символи – це щось дуже серйозне. Це – речі та події, які не просто є «ідеально-реальними», як говорять філософи, а чимось особливим у цьому ряді. Символи, як зазначав знищений більшовиками знаний російський мислитель Павло Флоренський, «є така реальність, яка більша за себе саму». Крім того, символи – це найважливіше в пам’яті про минуле та свого роду дороговкази на шляху в майбутнє.

Схоже, хтось із команди Кучми ледь не одразу зрозумів, якого значення може набути вбивство молодого неприборканого журналіста, й наприкінці вересня 2000 року буквально посипалися фейкові «новини»: Гонгадзе бачили, мовляв, у Дніпропетровську… У Празі… У Сімферополі… Пасажир на прізвище «Гонгадзе» виїхав поїздом до Москви… Ба більше: з адреси gongadze@ukrpost.net розсилалися листи, де стверджувалося, наче Георгій нікуди не зникав, а поїхав до Грузії, в гості до своїх родичів. Паралельно з цим громадська думка оброблялася за допомогою форумів Інтернету та, знов-таки, розсилки електронних листів: мовляв, нема підстав для галасу з приводу зникнення Гонгадзе, он скільки нерозкритих убивств і зникнень в Україні сталося за роки правління Кучми, чому вчепилися саме в це? Хто такий Гонгадзе, зрештою? То якісь міжкланові розборки, вони нас не стосуються…

Але на суспільство ці заклинання та фейки мало подіяли; саме злочин убивства Гонгадзе для долі режиму став знаково-символічним, саме він знаменував занепад і крах режиму Кучми. Ба більше: перед тим, як стати президентом, Віктор Ющенко клявся швидко довести до кінця розслідування «справи Гонгадзе», виявити та покарати не тільки виконавців, а й замовників. Але, як відомо, так не сталося – і рейтинг Ющенка закономірно стрімко пішов донизу. Адже Гонгадзе став одним із символів зневаженої та розтоптаної владою України свободи слова, і «найбільш український президент» та начебто – знавець народної культури цього не врахував. Він, як випливає з його поведінки, пішов на домовленість з ініціаторами вбивства й тими, хто грав роль «політичного даху» вбивць, – і назавжди зник з політики.

Про Віктора Януковича та його правління у зв’язку з сюжетами «справи Гонгадзе», з вашого дозволу, я промовчу.

І от Революція Гідності, внаслідок якої, видавалося, всі крапки над «і» в темних справах режиму Кучми буде розставлено, а сам він, як мінімум, назавжди зникне з обріїв публічно-політичного життя України. Але знову, як і за президентства Ющенка, гучні слова змінилися щонайменше сумнівними справами. Леонід Кучма не просто «на коні» – він вершить долю України, ведучи від її імені переговори з Росією та терористами Донбасу і ставлячи підписи під Мінськими угодами й протоколами до них. А член «сім’ї» Віктор Пінчук продовжує збирати в Києві масштабний «Ялтинський форум», він же «Ялтинська європейська стратегія» (дарма що Ялта, як і весь Крим, окупована росіянами, і не в останню чергу – внаслідок бездарної політики президента Кучми в період його перебування при владі). На форумі ведуться нескінченні розмови про Україну та Європу, там тусуються західні політики, інтелектуали й діячі культури, аж до сера Елтона Джона; там ми бачимо чинного президента України (з похмурим обличчям, але все ж…); там колись полум’яний організатор «України без Кучми» Юрій Луценко ручкається з Леонідом Даниловичем, а голова Одеської облдержадміністрації Міхеїл Саакашвілі палко обіймається з ним – творцем олігархічного ладу в Україні (і це після революційних закликів до розправи з олігархами!); там колись дуже й дуже принципові журналісти стають лагіднішими за кошенят…

Одне слово, справа Кучми знову живе й перемагає, а «справа Гонгадзе», схоже, помітно заважає «господарям життя» насолоджуватися закладеними в часи правління Леоніда Даниловича вигодами олігархічної системи.

Ну, а «Українська правда», що якийсь час про вбивство Гонгадзе тримала закладений ним курс, згодом перетворилася на таку собі «дошку оголошень», а потім стала інструментом боротьби одних олігархів проти інших.

Отож не випадково, мабуть, за даними Соціологічної групи «Рейтинг», рівень схвалення діяльності Петра Порошенка від 55% торік у вересні впав до 24% у нинішньому липні; діяльності Кабміну під проводом Арсенія Яценюка – із 48% до 11%; Верховної Ради – з 17% до 10%. Зрозуміло, що головна причина тут – не «справа Гонгадзе». Але вона продовжує залишатися символом, якщо хочете, маркером суспільно-політичних процесів. І якби вона добігла кінця, якби були названі всі дійові особи, замовники та виконавці, якби вона врешті-решт вилилася бодай у моральний остракізм щодо її натхненників, – поза сумнівом, рейтинги лідерів країни та владних інституцій зросли б, і стрибкоподібно. Бо це означало би початок реального демонтажу кланово-олігархічної системи та побудови справді нової України. А так… Там, де безкарним залишилося вбивство Гонгадзе, безкарним, боюся, буде й вбивство Небесної Сотні. Адже вбивцею в обох випадках стала закладена і збудована в основних своїх рисах якраз за правління Кучми Система.

Отож у разі, якщо зі «справою Гонгадзе» все залишиться так, як і було, маємо серйозні підстави прогнозувати падіння рейтингів чинних можновладців до рівня «Кучми-2001» і далі, до майже повного нуля. Бо ж символ свободи слова в Україні залишається зневаженим, а суспільство тим часом навчилося бути безжальним до тих, хто зневажає засадничі цінності українців.