Майбутнє — прерогатива народу
Скептично-романтичні нотатки з Євромайдану
Не можна вступити двічі в ту ж саму річку... Так навчав мудрий Геракліт із Ефесу 2600 років тому. Саме ця думка пригадалася авторові цих рядків під час 100-тисячного мітингу на Європейській площі 24 листопада — того мітингу, що став початком Євромайдану, навколо якого зараз зосереджено тривожну, очікувальну й радісну (водночас!) увагу українців, та й багатьох європейців.
Не можна повторити незабутній Протестний Майдан-2004 (квапливо й необережно, бо не можна гратися з цим словом, оголошений тоді без жодних підстав «революцією»). Той Майдан був колосальним досягненням вільного українського духу — проте «вмонтовані» в нього від самого початку згубні ілюзії наперед визначили величезну «отруту розчарувань», що мучила Україну впродовж останніх восьми років. І зараз, коли європейськи налаштовані українці (віриться, що таких — більшість!), відчувши, що лише рух до цивілізаційних цінностей Старого Світу — від Сократа до Альберта Швейцера, від Перікла до Шарля де Голля — залишить їм шанс на майбутнє (ще не гарантує цей шанс, аж ніяк!) — зараз винятково важливо позбутися цих шкідливих ілюзій. І усвідомити: майбутнє — прерогатива народу.
Назвемо коротко лише деякі з ілюзій. Ніхто, ніякий «Богом даний» вождь в Європу нас не приведе, якщо на це не буде волі, сили й жорсткого вибору людей. Хоча, одверто кажучи, демократичний лідер не завадив би (занадто багато «гетьманів» у опозиції). Далі. Владі не потрібні жодні європейські цінності (всім її гілкам) — бо великий капітал, чиї інтереси вона репрезентує, в реальному втіленні цих цінностей в Україні аж ніяк не зацікавлений. Бо бюджет доведеться бодай трохи «шанувати», закони — поважати й до людей ставитися по-людськи. Це відторгається — «руський мир» світоглядно куди ближчий! Тому опозиції (якщо вона гідна цього звання) не слід включатися в процес цинічних торгів із Європою, якими зараз захопився наш владний політичний клас, а керуватись цінностями — не кон’юнктурними розрахунками. І з повагою й довірою ставитися до людей. Це означає, зокрема, спроможність публічно визнати свої помилки й вибачитися за них перед народом (на Євромайдані 24 листопада про це сказав Юрій Луценко).
І, зрештою, жорсткий висновок. «Карнавалу», загальноукраїнського переможного «єврофлешмобу» навряд чи варто очікувати. Не такі опоненти. Буде жорстка (дай Боже, ненасильницька) боротьба. Бо йдеться не про зміну «кольору» влади, а про зміну цивілізаційного коду України. Ось чому на Євромайдані, почувши запитання моєї дружини Олени: «Невже ми не можемо налагодити нормальне життя без Майданів?» — я відповів: «Не можемо, скидається на це». Бо такі вже ми, українці, — на багато років поринають в ілюзії, «рожеві сни» (ну якось же воно таки буде!) — а потім розуміють, і це шок, що рятувати себе — передусім — і цілу країну все ж треба...
