Майдан, якого не почули
Ще кільки днів тут мав бути зовсім інший текст. Я тішилася наближенню головного для мене свята – 200-річчю з дня народження Тараса Шевченка. Готувала тексти і мріяла, щоб Шевченківські дні тріумфально пройшли по всьому світу і Україна змогла би шанобливо прийняти уславлених поетів письменників з усього світу, та й сама змогла би показати свої мистецькі набутки. І світ би зачарувався нашою піснею, мелодикою нашої мови, кольорами на полотнах наших художників, пластикою танцюристів.
А ще я працювала над рукописами свого чоловіка Джеймса Мейса, бо ж наближався його 62-й день народження і в цей день про нього будуть згадувати, писати. Молитися за його світлу душу.
А ще писала потихеньку поезії, починала і ніяк не могла їх дописати, бо щоразу зупинялася на якійсь хрестовині перехрестих рим і це гірке перехрестя мене щоразу відправляло знову й знову на Майдан. Я опинялася серед людського велелюддя і думала, що це перший мій Майдан, а я їх з початку української Незалежності перейшла усі, на якому почуваюся чужою. Бо слова, які лунали з трибуни не мали жодного стосунку до мене особисто. Я наслухалася по телевізору тих ораторів, які закликають: прокинутися, прозріти, вставати. І цей спектакль, це візійне шоу опозиційні депутати перенесли на сцену Майдану. Я був той Майдан, який зганяв їх з трибуни, заплескував, нагукував, затюкував, освистував, той Майдан, який не прийняв партійний прапорів і гасел, лідерів і вождів. Бо знала, чому я прийшла на Майдан. Я, особисто, бо опинилася в петлі чиновницького свавілля та ось уже сім років не можу отримати свою законну пенсію. Бо не можу без відрази спостерігати за міліцейським хамлом, яке «законно» грабує кіоски, магазини і отримує свої десятки тисяч за свою перевірку правил протипожежної безпеки. І ще й вихваляється своїми прибутками. А ще тому, що чи не щоночі просинаюся від жаху і бачу очі того міліцейського підполковника Миколи, який хрипить «крові хочу» і намагається зламати хребет моєму чоловікові. Я не хочу помсти, я хочу щоб він був покараний тут і по закону моєї, власної держави. І щоби ці сновидіння мене покинули.
Поруч стояла жінка, у якої забрали квартиру «донєцкіє», бо по смерті чоловіка затужила і не знала, що робить, щось підписала за сто гривень і опинилася на вулиці. А віддалік невдатний бізнесмен, в якого забрали бізнес і він бідкається, що не може прогодувати свою сім»ю, а там хлопчина з Чернігівщини, в його селі роботи нема, мати хвора, він єдина її опора, а яка з нього опора, поки є весна, щось комусь зоре, а взимку, хіба що красти… І безнадійно довго мені в вухо туркоче свої вірші мій друг поет, чудові поезії, але вони нікому не потрібні, бо видавництва вимагають грошей, себто, щоб видати свої праці йому за це треба заплатити грубі гроші. А де їх взяти?
Я людина допитлива, від людини до людини я вислуховувала людські малі і великі трагедії, розуміла, чому вони прийшли на Майдан. Не розуміла єдиного, чому ота сцена існує ніби віддалік від людських клопотів і бід?
Чому не дали слова людям? Вони би вистояли в черзі скільки треба, годинами, днями, аби тільки їх почули. «О, Я би їм сказала, піднімає руки д»горі якась літня жінка, я би їм усім таке сказала…». При правильній організації її би почув не лише Майдан, вся Україна, світ. Та ж ні, треба кудись треба іти, писати заяву, хтось тебе перевірятиме, хтось вирішить чи допускати тебе до того проклятущого мікрофона… Тим зболеним словам, Майдан би повірив, щось би відповів, розсудив, та не була задіяна спільна голова Майдану і не був відкритий для його людей інформаційний канал, навіть прогресивні телевізійні канали безперервно передавали інтерв»ю з депутатами, політологами, артистами, співаками, а людей Майдану показували, лише як тло на якому щось десь відбувається. Ніхто! Ніхто, не взяв собі за труд вдивитися у ці численні обличчя і запитати не скільки ти стоїш на Майдані, не що ти дав Майдану, а чому ти стоїш на Майдані. Ти особисто, ти, який створив цей Майдан? Ти, який і є Майдан. Оця інформаційна лакуна і не дала збагнули, що Майдан - не екстремісти, а люди доведені до відчаю. Що вони здатні на все, аби їх почули. Ще 17 -го лютого я нестерпно довго слухала якісь теревені про міське самоврядування. Чолов»яга впивався запахом своєї мови, було видно як він пишається, аякже, нарешті вивищився серед ікри людських голів. Пишався, роздумував, супився, артистично піднімав брови. Майданний нарід витягав навушники, хтось молився, хтось нервувався: скільки це буде продовжуватись? За кого вони нас мають? Хтось нервово прошкував до метро, втративши терпець
17 лютого все нібито було спокійно, про щось гомонів гучномовець, якого ніхто не слухав, сцена надійно охоронялася хлопцями у чудернацьких пов»язках, керівники Майдану були десь далеко, а сам Майдан жив своїм життям, Майдан втомився, енергія, дух Майдану не знаходили виходу, це бриніло у повітрі. Увечері у Фейсбуці на мої стривожені слова отримала відповідь від Володимира В»ятровича, Оксани Собко, які також настійливо звертали увагу, що Майдан не отримав права голосу, і що при такій організації опозиційні лідери не зможуть проконтролювати форми, в які виллється протестна енергія Майдану.
Тепер неможливо сказати, хто переступив межу першим, хто зробив перший крок. З якого боку він був. Майдан радикалізувався непомітно для його нібито лідерів. А навпроти проходила шалена екзальтація іншої сили, і важко сказати, які пропагандистські схеми там було задіяно. Дві сторони один одного не чули.
Рвонуло. З Байківської гори, де зібралися мої друзі, щоб пом»янути американського українця Джеймса Мейса, побачила сизі дими. А через годину почула про перші жертви… Оспіваний поетами дим Вітчизни раптом став геть не солодким і не поетичним. Це був дим, який випалював очі. І постріли, перші жертви, перші смерті людей, які заплатили життям, аби їх нарешті почули.
