Медіаосвітня вакцинація
українські реалії
Медіаграмотність, тобто розуміння медійного процесу та вміння критично аналізувати інформацію, – життєво необхідний у ХХІ столітті навик, якого, на жаль, дуже бракує українцям. Зарадити суспільному дефіциту медіаграмотності в українських реаліях найбільш ефективно може впровадження медіаосвітніх елементів у навчальному процесі.
ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД
У Великобританії й Австралії медіаграмотність – це окремий курс як частина гуманітарних предметів. У Швеції медіаосвіта є обов'язковою з 1980 року, а в Данії – з 1979-го. Озирнувшись на досвід прогресивних демократичних країн, можна знайти десятки прикладів інтегрування медіаосвіти в навчальний процес. Продиктована ця тенденція тим, що на рівні держави освітяни усвідомлюють важливість вироблення в людей інформаційної «імунної системи». Також у цьому контексті можна навести не одну впливову резолюцію, як, до прикладу, та, яку Європейський парламент ухвалив 2008 року. Йдеться про резолюцію з медіаграмотності в світі цифрових технологій, в якій наголошено, що медіаграмотність – це базовий елемент політики у сфері споживання інформації, й вона має охоплювати всі категорії людей протягом усього їхнього життя для того, щоб допомогти їм практично та творчо використовувати медіа. Щодо медіаосвіти, то стверджується, що вона має стати компонентом формальної освіти, доступної всім учням, обов’язковою частиною навчальної програми на кожному ступені шкільного навчання. Європарламент рекомендував Єврокомісії внести у програму навчання вчителів обов’язкові модулі з медіаосвіти.
А як щодо прогресивних країн пострадянського простору? Для прикладу, проаналізуймо досвід Чехії, яка не з чуток знає про силу кремлівської машини пропаганди. Журналісти MediaSapiens, вивчаючи досвід чеської медіаосвіти, розповіли українській аудиторії про проект «Один світ у школах», який реалізує громадська організація People in need. Цей проект реалізовують ще з початку 2001 року, проте цікаво, що у 2015-му в рамках цієї ініціативи медіаексперти й журналісти розробили навчальний курс про сучасну російську пропаганду. Ця програма розрахована на дітей старших класів. За нею працюють близько 3,5 тисячі чеських шкіл.
Погляньмо на структуру курсу «Сучасна російська пропаганда», який поділено на п’ять тематичних блоків: 1) «Крим. Повернення на батьківщину» – присвячено російській пропаганді, спрямованій на внутрішню публіку; 2) «Світ відповідно до Russia Today» – про пропаганду, спрямовану назовні; 3) російська пропаганда в Чехії; 4) російсько-український конфлікт й інформаційна війна; 5) порівняння ситуації в Чехословаччині в 1968 році після вторгнення радянських військ і ситуації в Криму 2014-го. Цей урок іронічно названо «Нам вони теж допомагали». Це, в першу чергу, курс саме практичної медіаграмотності, адже учні вчаться розпізнавати медійні маніпуляції на реальних прикладах.
Основні відмінності у впровадженні медіаосвіти в Чехії та Україні полягають у загалом різній організації освіти. У Чехії відбулась освітня реформа ще десять років тому. Як наслідок – школи дістали більше самостійності у формуванні навчальних планів. У чеському законі про освіту, який фіксує основні навчальні орієнтири, вказано, що медіаграмотність треба включити в навчальний процес. Однак про медіавиховання як окремий урок ідеться лише в частині про початкові класи. А щодо старших вікових категорій учнів, то тут уже все на розсуд школи, яка вирішуватиме, чи буде це окремий предмет, чи інтеграція в інші дисципліни.
УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ
А які нинішні темпи медіаосвітньої вакцинації в Україні? На сьогодні практично всі проекти, пов’язані з впровадженням медіаграмотності у навчальний процес, – це ініціативи вітчизняних громадських активістів, медіаекспертів, окремих педагогів. Окремо в цьому питанні слід відзначити такі організації, як Академія української преси, StopFake, IREX, «Детектор медіа», «Телекритика», «Інтерньюз-Україна». Ці та інші ініціативні групи активно та систематично займаються питанням підвищення рівня медіаграмотності українців. У цьому непростому завданні їм активно сприяють іноземні партнери, допомагаючи як цінною порадою й досвідом, так і фінансовим донорством. Що маємо в результаті? Декілька написаних/перекладених підручників, програмних текстів, повноцінних курсів, проведені тренінги різного масштабу, створені спеціалізовані інтернет-портали, інтерактивні онлайн-ігри для дітей.
Концепцію впровадження медіаосвіти в Україні було ухвалено постановою Президії Національної академії педагогічних наук України ще у 2010 році. У 2016-му завершився експериментальний етап, під час якого в деяких школах (участь в експерименті взяли близько 120 шкіл із різних областей України) викладали медіакультуру для учнів 10-х класів. Однак досвід реалізації концепції показав, що викладання медіакультури в багатьох школах відбувалося передовсім завдяки неабиякому ентузіазму вчителів, які мали доводити необхідність виділення окремих годин для цього курсу. Відповідно до концепції впровадження медіаосвіти, зараз, у 2017-му, і включно до 2021 року, настає «етап поступового укорінення медіаосвіти та стандартизації її вимог».
Насправді сьогодні медіаосвіта в Україні досі перебуває на шляху від педагогічної інновації до обов’язково освітнього атрибуту. Чимало педагогів навіть не знають достеменно, що таке медіаграмотність і медіаосвіта. Деякі вчителі плутають використання медіа на уроках із власне медіаосвітою. У цьому питанні серед педагогічної спільноти утворився певний розрив між тією прогресивною викладацькою меншістю, яка вже практикує медіаосвітні елементи, і тією більшістю, для якої, наприклад, поняття «медіаграмотність» досі залишається загадкою. Отож, у першу чергу медіаосвітній пробіл необхідно заповнювати серед українських педагогів. У цьому напрямі якраз і ведеться просвітницька робота ініціативним громадським сектором. Посібник для тренерів «Навчання медіаграмотності громадян», підручники «Медіаграмотність на уроках суспільних дисциплін» і «Медіаосвіта та медіаграмотність» – декілька з основних програмних текстів, обов’язкових до прочитання педагогами.
Залишається відкритим питання, чи медіаграмотність має бути окремим предметом у розкладі, чи впроваджуватися на рівні факультативів. Гадаю, оптимально буде, якщо працюватимуть дві паралельні моделі: з одного боку, окремий предмет, а з іншого – інтеграція медіаосвітніх елементів у інші навчальні дисципліни.
Минулого року Київський міжнародний інститут соціології на замовлення ГО «Телекритика» провів дослідження, яке мало на меті з’ясувати, як українці оцінюють вплив медіа та чи вважають за необхідне навчання медіаграмотності. На запитання «Чи вважаєте ви, що потрібно запровадити навчання з медіа-грамотності?» 45% громадян відповіли, що курс має бути запроваджений у школах, 40% вважають, що він необхідний у вишах, 27,8% відповіли, що потрібні широкі просвітницькі кампанії з медіаграмотності для дорослих, а 12,1% вважає, що навчання з медіаграмотності не потрібно. Що ж, потреба в медіаграмотності як навчальній дисципліні – є. Запит від суспільства – також є. А ось конкретних і рішучих дій на державному рівні досі немає. Все знову ж таки тримається на плечах медіаактивістів та ініціативних педагогів.
Впровадження медіаосвіти на обов’язковому загальноукраїнському рівні у школах і вищих навчальних закладах – перспектива, яка з розряду недосяжних мрій поступово перекочувала в категорію чітких цілей. Серед критиків української освітньої системи поширена думка, мовляв, наші школи та університети вчать усього, за винятком того, як учням і студентам жити в сучасному світі. Медіаосвіта та впровадження практичних курсів із медіаграмотності – чудова можливість наблизити навчання до реального життя, яке переповнене фейками, маніпуляціями та інформаційною пропагандою.
Утім, не треба забувати, що «стати медіаграмотним» – не означає пройти якісь курси, вивчитися, отримати сертифікат, і на цьому все. Медіаграмотність – це практичний навик, риса стилю життя. Медіаграмотна людина, якщо бачить сумнівну інформацію, намагається її перевірити. Це людина, яка не просто пливе за інформаційною течією, а критично сприймає цей потік.
