Місцеві вибори: декілька запитань замість остаточної крапки
Якщо хтось вважає, що завершення і підбиття підсумків місцевих виборів поставило крапку на обговоренні пов’язаних із цими виборами проблем, той глибоко помиляється. І справа навіть не в тому, що залишилися ще другі тури на виборах мерів у низці міст і були зірвані на Донбасі у двох ключових містах – це окрема тема. Справа у тому, що саме висвітлили ці вибори.
Про «договірняки» і про «цілеспрямовану здачу південно-східної України» вже чимало написано й без мене, тому на цьому я зупинятися не буду. Є не менш серйозніші проблеми і не менш серйозні запитання до влади.
Найперше, хочу нагадати, що ще цього літа депутат польського сейму, екс- міністр зовнішньоекономічних зв’язків, колишній мер Варшави й один з промоторів реформування місцевого самоврядування в Польщі Мартін Свєнціцький на зустрічі з українськими колегами наголосив: «Моя порада: перенести вибори до місцевих рад на півроку, щоб за цей час підготувати Конституцію, всі інші закони, перенести фінансові повноваження, зробити територіальні зміни, і вже пізніше, навесні 2016 року, зробити вибори до нових одиниць місцевого самоврядування за нового розподілу громад і районів». А щодо проведення місцевих виборців восени 2015 року з тим, щоб подивитися, як запрацює нова система місцевого самоврядування, то Мартін Свєнціцький був лаконічним: «Я би не радив так робити».
Отож, на словах визнаючи необхідність вивчати досвід успішних польських реформ, зокрема, в царині місцевого самоврядування, представники влади насправді, як бачимо, зігнорували думку одного з польських реформаторів. І не лише він вів мову про доцільність перенесення місцевих виборів на півроку, а то й на рік. Але з боку влади пролунало: не можна ігнорувати закони! Виходить, у випадку з пролонгацією повноважень ЦВК ігнорувати їх можна, а в цьому випадку – ні. Тож до «вибіркової юстиції» додалася – що й засвідчили місцеві вибори – така собі «вибіркова законослухняність»…
Другий важливий момент, про який я вже вів мову, але про який не можна забувати – це те, що демократія не тотожна виборам як таким. Звісно, можна отруювати свою свідомість різного роду ідеологемами – від «воля народу священна» до «загальне виборче право є альфою й омегою демократії», але тоді слід негайно скасувати результати Нюрнберзького процесу, дати дозвіл на відродження НСДАП і визнати найдемократичнішою державою Євразії путінську Росію – аякже, 90% населення підтримують «головного стерха», чи не так? Щоб зрозуміти, як має проходити «реанімацію» демократія, слід поглянути на повоєнну Німеччину. Там одразу ж після повалення гітлеризму були запущені механізми денацифікації, і в першу чергу у сфері економіки та ЗМІ. Розпочалися «великий» та «малі» Нюрнберзькі процеси над головними нацистськими злочинцями, які проходили кілька років. А паралельно з тим у 1946 році були проведені місцеві вибори – як складована денацифікації; до участі в них були допущені виключно партії, які виявили себе як реальні противники нацистського режиму. Тоді навіть у зоні радянської окупації ці вибори пройшли більш-менш демократично, на справді багатопартійній основі, і більшість комуністам «намалювали» там тільки у 1949-му. І жоден тамтешній «Опозиційний блок істинних арійських патріотів» не мав жодних шансів вигулькнути на поверхню, і жодні «незалежні» кандидати не брали у виборах участі. А вже потім у Західній Німеччині – того ж 1949-го, коли денацифікація в основному завершилася, - відбулися парламентські вибори. І на них справді перемогла демократія, шлях до відновлення якої забрав чотири роки. Натомість у Східній Німеччині воскрес тоталітаризм, і в старі нацистські табори відправили противників режиму – лібералів, соціалістів, християнських демократів й інших «агентів світового імперіалізму».
При цьому аргументи на кшталт: «ви ж подивіться, який Кернес успішний господарник, як уміло він порядкує у Харкові» не діяли: Альберт Шпеєр, член уряду Третього Рейху, був куди вмілішим менеджером, ніж Кернес, і масштаби його діяльності були незрівнянно більшими, але Шпеєр отримав свої 20 років ув’язнення, хоча особисто нікого не вбивав і не катував…
Третій важливий момент місцевих виборів, який бодай постфактум потребує уваги мас-медіа та «компетентних органів» - це фінансування виборчої активності. За даними Комітету виборців України, на місцеві вибори (якщо брати крайньою точкою 25 жовтня 2015 року і не враховувати другий тур виборів мерів) різними політичними силами було витрачено за два офіційні місяці виборчої кампанії щонайменше два мільярди гривень. Але ж реально, принаймні, в українській столиці, виборча кампанія розпочалася ще навесні цього року. Тобто ці витрати слід подвоїти, а то й потроїти. З яких джерел ішли кошти? Які їхні обсяги проводилися легально? Що фінансувалося з українських джерел, а що – з-за кордону? І так далі, і таке інше. Принагідно: дуже «реформаторський» рух у Києві, що так і не прорвався до Київради, за найскромнішими підрахунками, витратив на свою кампанію не менше, ніж півмільярда гривень. З якого джерела? Подейкують, що один «дружній» до цього руху банк одержав значну суму рефінансування «на підтримку штанів» - і не зовсім законно розпорядився ними. Чи правдивою є ця поширена в Інтернеті інформація? І чи правда, що офіцери СБУ з цього приводу навіть писали листа «нагору», оскільки хтось блокував розслідування?
Є й інші проблеми, головна з яких та, що місцеві вибори не можуть бути предметом політичного ґешефту – ані з «регіоналами», ані з Заходом, ані з Росією. Чи розуміють це як ті, хто контролює сьогодні владу в Україні, так і ті, хто прагне її здобути? Мова не про «регіоналів», не про російських агентів – а про тих, хто гучно (часом занадто гучно) декларує європейський вибір…
