Москва проти Константинополя
Поведінка керівництва РПЦ останніми днями може на перший погляд здатися дивною і нелогічною.
Варто згадати хоча б заяву митрополита Іларіона про можливе «кровопролиття» в Україні через визнання незалежності української православної церкви. Втім, будьмо чесні: йшлося не про автокефалію української церкви саму по собі, а про право власності на такі великі об’єкти нерухомості, як Києво-Печерська та Почаївська лаври. Для російської еліти звично проливати кров і заради набагато менш ласих шматків — і недарма митрополит розпочав розмову не про якісь догматичні або обрядові питання, а саме про нерухомість. Що ж, у кого що болить... До цього питання ми повернемося трохи пізніше, а на разі просто візьмемо на замітку, що Московський патріархат практично відкрито погрожує Україні релігійної війною — точніше, війною за власність під релігійним соусом.
Втім, і такі висловлювання виглядають дрібницею на тлі відмови від спілкування з константинопольськими ієрархами і поминанням у храмах патріарха Варфоломія. Це, звичайно, ще не повноцінний розкол Москви з Константинополем, але важливий крок до нього. Та найголовніше: не видно жодних можливих причин для кроків у зворотному напрямку. Розбіжності, швидше за все, будуть лише поглиблюватися, допоки не дійдуть до повноцінного розколу. Дивно у XXI столітті абсолютно серйозно, ніби тисячу років назад, обговорювати такі речі, але проти фактів не попреш.
При першому погляді такі вчинки Кремля (непотрібно перебільшувати ступінь незалежності РПЦ — у Росії такі питання вирішуються не на церковному, а на державному рівні) і справді дивують. Міжнародне становище РФ зараз важко назвати блискучим, навіть якщо не згадувати про горезвісні санкції. Важко уявити політика, який зі своєї волі бажав би додати до дипломатичної ізоляції ще й церковну.
Між іншим, наскільки реальною є така ізоляція — тобто відкритий розкол між константинопольським і московським патріархатами? На жаль, це набагато реальніше, ніж здається. Зараз у світі, за даними «Вікіпедії», близько 225 мільйонів православних. Майже половина з них припадає на Росію. Зрозуміло, тут маються на увазі лише ті росіяни, які під час опитувань називають себе православними — йдеться не про регулярне відвідування церкви, а тим паче про готовність платити церковну десятину. І все ж це, як не крути — серйозна сила, здатна позмагатися з Константинополем якщо не на рівних, то майже на рівних.
При цьому не варто недооцінювати вплив Москви у православному світі. Згадаймо, що коли вона 2016 року знехтувала всеправославним собором, на нього відмовилися приїхати представники і трьох інших помісних церков — Антіохійської, Болгарської та Грузинської. Москва має дуже серйозні грошові кошти, а це такий фактор, який не можна не брати до уваги. Інше питання, чи настільки великий вплив Кирила, щоб ієрархи інших православних церков заради нього зважилися на конфлікт із Варфоломієм.
І все-таки: навіщо? Навіщо на додачу до зіпсованих відносин із Заходом (які в останні чотири з половиною роки обернулися для Росії серйозними матеріальними втратами) псувати відносини з православним першоієрархом? Жодних надбань це в осяжному майбутньому Москві не дасть, а ось проблем додасть. І за можливого (але на разі не ймовірного) церковного розколу Київ отримує досить сильних союзників.
Можна припустити, що річ у наступному. РПЦ (під будь-якою назвою) завжди була структурним підрозділом російської держави. У період між 1721 і 1917 роками вона існувала як така інституція відкрито, в інші часи зовнішніх пристойностей намагалися дотримуватися, але не занадто завзято. Так само і зараз ця організація — не що інше, як ліцензована державою монополія з надання населенню духовних послуг.
Отже, для цієї структури на першому місці стоять відносини з Кремлем, а вже після — з усіма іншими православними церквами. І якщо Кремль втрачає церковний вплив на Україну (а в цьому випадку, судячи з усього, саме це і відбувається), найлогічніше буде замкнутися, відмежуватися від усього іншого, зокрема православного, світу. Для росіян це не означає нічого — в уявленні більшості з них «російський» і «православний» є синоніми. Якщо ж Москва є «третій Рим», тобто останній оплот щирої віри (великий привіт старцю Філофею Псковському), цей крок лише допоможе згуртувати громадян навколо Кремля і навколо православного государя Володимира Путіна. Нехай ворожий світ, включаючи константинопольського патріарха Варфоломія, тримає в облозі російську фортецю — вона від цього стане тільки сильнішою. Російська релігія, по суті, завжди була «царепоклонством», лише упакованим у християнську обгортку. Тепер їй можна буде позбутися від деяких зовнішніх пристойностей, продовжуючи процес, розпочатий 2014 року.
Але настав час повернутися до питання про «кровопролиття», з чого ми, власне, й почали розмову. Росія веде війну проти України вже не перший рік. Чи може ця війна зараз отримати релігійне забарвлення «хрестового походу» проти «іновірців»?
Навряд чи в цьому можна побачити щось принципово неможливе. Кремль, принаймні з 2012 року робить ставку на архаїзацію. Досить згадати справу Pussy Riot, де російський суд приймав як аргументи постанови Трулльського церковного собору VII століття. Цілком можливо, що росіян намагатимуться підняти на «священну війну за канонічну територію Московського патріархату» — тобто, називаючи речі своїми іменами, знову-таки за нерухомість. Не виключено, що знайдуться й дурні, готові за це воювати, хоча й малоймовірно — всіх таких українська армія вже перебила в 2014-2015 роках, а тих, що залишилися, свої й підірвали.
Важливим видається інше. Росія продовжує процес ізоляції від навколишнього світу, що стартував 2014 року, наживаючи дедалі нових і нових супротивників. Хіба патріарх Варфоломій ще рік або два тому був ворогом Москві? Однак зараз вона сама зробила його таким. І далі, судячи з усього, має намір продовжувати в тому самому дусі.
Не помічаючи при цьому, що час працює проти неї.
