Нагодувати чи відвадити?

Олександр Прилипко

25 листопада, 19:18

Стягування російських військ до кордонів України створює загрози не лише для нашої країни. Світова громадськість розцінює цю ситуацію як чинник глобальної нестабільності, що може обернутися воєнним зіткненням між агресивною Росією та демократичним світом. На цю тему міркують, особливо активно, політичні аналітики США. Днями два великі видання Politico та Foreign Affairs опублікували рекомендаційні статті для Білого дому на цю тему. В них закладено дві діаметрально протилежні ідеї, які характеризують поляризацію поглядів американського та європейського істеблішменту на те, що відбувається. Варто розглянути докдадно.

Розпочнімо з тексту Семюеля Шарапа, який в минулому працював радником заступника держсекретаря США з контролю над озброєннями й  міжнародною безпекою та співавтором книги «Усі програють: українська криза та руйнівне змагання за пострадянську Євразію».

По суті, це програма капітуляції Америки перед Росією, загорнута в риторику турботи про світ. Якщо Америці не вдається приборкати Росію, вважає Шарап, то варто перейти до тиску на Україну як слабкий, а тому поступливий бік конфлікту. Цитую: «Сполучені Штати справді мають значні важелі впливу на Україну, і до цих важелів мало вдаються. Замість того, щоб зосередитися лише на примусі Росії, адміністрація Байдена має підштовхнути Київ до вжиття заходів щодо виконання своїх зобов’язань у контексті угоди Мінськ-2». Самюель Шарап чудово розуміє згубний бік конституційного визнання ДНР. «Кроки України щодо виконання угоди, хоч би якими помилковими вони були, насправді можуть зумовити деескалацію з боку Росії та оживити млявий мирний процес», вважає автор. Тобто пропозиція політолога зводиться не до способу розв’язання конфлікту, а до зняття напруги на цю мить. Короткочасна поступка для короткочасного виграшу. Містер Шарап визнає у своїй статті, що Мінськ-2 був договором, підписаним під дулом пістолета, проте наполягає на «делегуванні проросійським повстанцям політичних повноважень, які конституційно закріплюють їхній статус». Тоді, на його думку, російські війська передадуть Україні контроль над кордоном. Справді, навіщо тоді Росії контролювати український кордон на сході, якщо за цю роботу візьмуться за її підтримки бойовики ДНР на законних умовах?

Чи розуміє Самюель Шарап, що він пропонує не шлях до миру, і навіть не шматок м’яса для ведмедя, який атакує, щоб ті, хто втікає від нього, встигли залізти на дерево? Хочеться вірити, що не розуміє. Інакше б не завершував свою статтю такими висновками: «Якщо Росія не відступить після поступок з боку України, принаймні складеться сильніший західний консенсус на підтримку Києва проти Москви — а самі поступки можуть бути скасовані». Інакше кажучи, ми повернемося до нинішньої ситуації у набагато гіршій формі і швидко викреслимо з Конституції все запропоноване Мінськом-2 та Шарапом. Так поступливість агресорові перетвориться на чинник забезпечення консенсусу. Спантеличливий висновок. Міркуючи таким чином, можна легко вийти з Тайванського конфлікту з Китаєм, натиснувши на Тайвань, заради його мирної відмови від демократії та покірного входження до складу Піднебесної. Загалом, стаючи на бік сильного, легко остудити багато інших гарячих точок на планеті. Тут є раціональне зерно, якщо знехтувати мораллю.

На щастя, в американській політиці та в журналі Politico переважає інший погляд. Старший кореспондент із закордонних справ та національної безпеки Нахаль Тусі дає Білому дому зовсім іншу пораду у статті «Україна під прицілом».

«Нарощування військ Путіна поблизу кордонів України викликає критику щодо того, що президент Байден та його команда недостатньо жорсткі щодо Кремля». Твердість у захисті цінностей сучасного світу надійніший шлях до миру, аніж розмахування білим прапором у відповідь на провокації та шантаж.

Так само міркує директор Євразійського центру Атлантичної ради Мелінда Харінг, в авторитетному журналі світової дипломатії Foreign Affairs.

«Путін прагне розчленувати Україну та ще раз довести, що країна перебуває у сфері його інтересів. Ніхто не може знати, як далеко він хоче зайти, але він жадає заблокувати європейські прагнення України, крапка. Адміністрація Байдена має зробити все можливе, щоб знизити ескалацію ситуації в Білорусі, зміцнити обороноздатність України та підвищити витрати, з якими зіткнеться Путін, якщо він вирішить розпочати масштабну територіальну експансію. І якщо Путін все ж таки вирішить вторгнутися в Україну, Вашингтон та його союзники мають дати зрозуміти, що він відкусив більше, аніж може проковтнути».

Сучасна історія умиротворення путінської Росії триває щонайменше 14 років. Захід зробив і робить багато спроб, щоб вивести лінію поведінки Кремля з буйної непередбачуваності до дипломатичної логіки. Однак ні «Перезавантаження», ні відпущення гріхів нападу на Грузію, ні м’якість санкцій за анексію Криму, ні бонус за гарну поведінку у вигляді Північного потоку-2, ні закривання очей на отруєння та диверсії, ні милість до бомбардувань мирного населення Сирії не дали результату. Навпаки, почавши з дестабілізації Кавказу, путінський режим розпочав дестабілізацію Європи, втручання у виборчі кампанії країн Євросоюзу та США, розпалювання нової пожежі на Балканах. Ще не маючи «Північного потоку-2», вже розпочав газовий шантаж. Війна із застосуванням біженців, що її розгорнув путінський союзник Лукашенко, не припинилася після дзвінків Ангели Меркель. Просто замість одного великого плацдарму вторгнення на польсько-білоруському кордоні утворилося кілька локальних. Чи можуть нові поступки привести до миру з режимом, для якого політика зводиться до експансії, а ознаки слабкості його хижий ніс відчуває, як запах крові, що збуджує апетит хижака? 20 років, що минули, переконують, чи не так?

2009 року Гілларі Клінтон піднесла Сергію Лаврову символічну кнопку, яка мала означати перегляд відносин між США і Росією. На коробочці американці зробили помилку у написі. Замість перезавантаження надрукували перевантаження. Виявилося, що все було правильно. Дипломатичні двигуни працюють лише на західному боці і вже не витягнуть Кремль, який перетворився на танк із задраєними люками.