Написано кров’ю
Україна має зробити все, щоб хлопці на Стіні пам'яті загиблих за Україну заговорили
Іловайськ 2014-го. Палючий серпень, біль опіку від якого не вщухає і сьогодні. Цей біль і не може бути вгамовано, адже поруч із його окличним знаком стоїть величезний знак питання. Дата 29 серпня насправді розтягнута на більш тривалий час. У ній поєднався і героїзм, і недбалість, і підйом духу в намаганні довершити справу остаточного витіснення ворога зі сходу України, і жахливе розчарування від безпомічності перед грубою силою, перед російською армадою, яка діяла не лише поза будь-якого правового поля (що для Кремля якісь там міжнародні закони?), але, головне, поза будь-якої моралі та законів, навіть військового часу. До речі, той факт, що війна Росії проти України на той час вже півроку називалась АТО, що доречно до боротьби з локальними групами терористів, а не до відповіді агресору, а тодішній Президент багато разів плутався в заявах про «воєнний стан», так само є показовим. І навіть у цьому принциповому питанні вже з нашого боку (чим неодмінно користувалась Росія) і влада, і ЗМІ допускали розхитаність та невизначеність. Від того й безліч спекуляцій, які зрештою переросли в перекидання відповідальності, піар та шар поверхневих, примітивно-рефлексійних коментарів.
Не дивлячись на те, що тоді ж була створена відповідна комісія у Верховній Раді, яка принаймні чітко означила питання відповідальності за Іловайську трагедію, тема висновків «чому це трапилось?», як то кажуть, зависла. І чим далі від тих подій, коли українських військових, які відходили через так званий коридор, росіяни буквально розстрілювали на вибір, тим гостріше звучить фраза з радянських часів «не забудемо, не вибачимо».
Проте, стоячи перед нашою Стіною плачу біля Михайлівського Золотоверхого собору, спробуємо підкреслити головні моменти.
Росія в 2014 році відкрито (і не лише в Іловайську) напала на Україну. Саме підкреслимо, що відкрито. В цьому плані термін гібридна війна, коли Росія використовувала «зелёных человечков» і «вежливых людей» для маскування свого вторгнення, очевидно, є неповним. Справа якраз у тому, що Росія нічого не приховує. Так, вона блефує, і всі це бачать і знають. І те, що Захід про це знає, розуміє й сам Кремль. Тобто всі все знають, мають докази, але далеко не завжди розуміють масштаб наслідків такої поведінки Москви. Тому й плутаються в пріоритетах своєї поведінки на міжнародній арені, часто прогинаючись під шантаж Кремля, а інколи прямо спокушаючись на прямий підкуп. З одного боку, треба якось реагували на агресію Росії, а з іншого - не хочеться з нею сваритись через Україну. З одного боку, треба дотримуватися визначених норм і сповідувати європейські цінності, які невідомо де прописані, але про які так часто говорять самі лідери країн Європи, а з іншого - ніхто не відміняв користування газом на виробництвах та в звичайних оселях. А Друга світова – це ж тільки в підручниках історії. Нехай кривавої, але «кто старое помянет»…
Тільки коли на Заході усвідомлять, що і Іл-76, і Зеленопілля, й Іловайськ, й обстріляні Луганськ та Донецьк, які регулярно атакувались мінометами із самого міста для створення паніки й відповідної картинки для російських ЗМІ, й огидно на очах всього світу анексований Крим - це те, що реально може відбутись в іншій Європі за відповідних умов, як це вже відбувалося, наприклад, у Будапешті в 1956-му та Празі в 1968-му. Тільки коли там, на Заході, зрештою збагнуть, що пролита українська кров на своїй землі від зброї окупанта – це не наша локальна проблема, а проблема світової безпеки, тільки тоді ця ж світова спільнота вдасться до реальних дій протистояння Московії. На жаль, поки що навіть збиття МН-17 на вже окупованій на той час території України стало для Європи скоріше незручною необхідністю хоч якось рішучіше реагувати на поведінку Кремля. І то ненадовго…
До наших внутрішніх висновків необхідно зазначити, що в намаганні попіаритись деякі політики від війни, які недавно «світилися» на телеекранах на тлі звільненого Слов’янська, та очільники батальйонів, які буквально за місяць згодом опинились в парламенті, мали б діяти не лише на власний розсуд (що теж важливо в окремих тактичних питаннях), а згідно з визначеним Генштабом планом. Чи був такий план? Очевидно, на той час військове керівництво, розділивши так звані «ЛНР» і «ДНР», обрало спосіб ізоляції великих міст від постачання резерву окупантам із території РФ. І тут знову ж таки варто згадати кривавий досвід Зеленопілля, який довів – Росія не обмежиться запуском в Україну своїх кураторів та підтримкою місцевих «шахтарів», а насправді бандитів, які в серпні вже перевдягались у цивільне. В критичний момент буде потужний наступ, і він згодом відбувся. То було питання часу. Зрештою, орієнтуючись на те, що українські військові самі полізли в очевидні пастки біля кордону з Росією, та пропагандистський момент святкування Дня Шахтаря і Дня Незалежності, росіяни включили форсаж агресії наприкінці серпня 2014 року. Кадрові російські військові тоді зайшли не лише до Іловайська. Вони тоді ж зайшли й до Луганська, який був майже полишений бойовиками і чекав на звільнення.
На жаль, саме в ті дні проявилась ще одна важлива проблема – логістична. Війська, виснажені оточеннями міст, потребували резерву, доставку якого не могла забезпечити чомусь, зокрема, залізниця, що була на той час підлегла… Донецьку. Отже, координація руху гальмувала. Саботаж чи недбальство? Скоріше й перше, й друге. Внаслідок появи нових фронтів із «котлами» на кшталт Іловайського питання допомоги постало ще гостріше, що призвело до необхідності відволікання військ з одних ключових напрямів на інші. Все це послабило наш потенціал спротиву.
Потім був перший «Мінськ». Вважають, що саме він повинен був послабити напругу на фронті й дозволити збройним силам набратися сил. Та з часом цей «Мінськ-1», а згодом і «Мінськ-2» в лютому 2015-го, з їхніми капітулянтськими пунктами про вибори на окупованих територіях, з розмитою послідовністю дій «вибори, а потім контроль над кордоном» чи «контроль над кордоном, а вже потім вибори», перетворили дипломатичну боротьбу на затяжний клінч. Внаслідок останнього на окупованих територіях вже з’явилися діти, які йдуть до першого класу, де їм розповідають про українських «каратєлєй» і Путіна «визволителя». І ніхто, навіть при великому бажанні, адже самі вчителі там під пильним оком «освєдомітєлєй», їм не розкриє очі на те, що відбулося насправді.
Але Україна має зробити все, щоб хлопці на Стіні пам'яті загиблих за Україну заговорили. Заговорили красномовними очима, заговорили фактами, докором, невщухаючою жагою правди, як живі в нашій свідомості свідки тих подій. Пам’ятаймо, що у них немає інших вуст, ніж наші. Це історія, яка написана кров’ю при нас, на наших очах. Говорити, кричати, нагадувати й дізнаватися – це наш обов’язок, а не привід позіхати. Це обов’язок поза політичних вподобань чи антипатій на перше пріоритетне місце ставити Істину, проти якої у ворога немає жодних аргументів, окрім війни.
Валентин ТОРБА, «День»
