Найважливіша зі свобод
Свобода слова — одна з найфундаментальніших демократичних свобод. Недарма кажуть, що достатньо зберегти одну лишень свободу слова, й інші свободи незабаром теж повернуться. Так само буде, якщо скасувати одну тільки свободу слова — інші свободи довго не проживуть. Президент Порошенко має цілковиту рацію, коли заявляє, що «свобода слова є одним із найбільших досягнень України після Революції Гідності і є наріжним каменем демократії».
Біда в тому, що на разі це одне з небагатьох завоювань. На інших фронтах, чи то боротьба з корупцією, чи то судова реформа або оздоровлення економіки, успіхів поки небагато (якщо вони взагалі є). Тому для України питання свободи слова залишається досить актуальним, і будь-які замахи на неї викликають хворобливу реакцію як української, так і світової громадськості.
Однак відразу ж виникає одна проблема, яку важко вирішити. Фактично Україна веде війну з Росією на Донбасі і є об’єктом інформаційної війни з боку Москви. Але оскільки війна має неоголошений, гібридний характер, то з Росією зберігаються дипломатичні й торгові відносини, відсутній візовий режим, а російські журналісти пропагандистських каналів можуть безперешкодно в’їжджати в Україну. Єдиний спосіб за відсутності віз завадити російській пропагандистській машині використовувати своїх кореспондентів на території України — це складання «чорних списків».
Цей метод у світі сьогодні досить непопулярний. Вважається, що його застосовують тільки тоталітарні й авторитарні режими. Нинішній український уряд, безумовно, ні до тих, ні до інших не належить. І тут він, та й уся українська медіа-спільнота потрапляє в досить дивну ситуацію. Уявімо собі, що події відбуваються під час Другої світової війни, й радянські журналісти вільно переходять лінію фронту, щоб брати інтерв’ю у солдатів та офіцерів вермахту, а також знімати на камеру повсякденне життя радянських людей під німецькою окупацією (природно, за допомогою представників відомства Геббельса!). Або, навпаки, журналісти «Фелькіше Беобахтер» приходять до Кремля й беруть інтерв’ю у Сталіна, цікавлячись насамперед питанням, чи збирається він захищати Москву ...
«Маячня!» — скажуть мої читачі, й цілковито матимуть рацію. Таке можна уявити собі хіба що в анекдоті або в ненауково-фантастичному романі. Але в Україні така фантастична маячня втілюється у реальність. Українські журналісти певного політичного спрямування вільно отримують акредитацію в «ДНР» та «ЛНР» і потім активно беруть участь в інформаційній війні Росії проти України. І при цьому формально жодних українських законів вони не порушують. Адже війни немає, так само як немає і воєнного стану, який б призвів до певних обмежень свободи слова.
Тому єдиним способом обмежити діяльність в Україні тих українських журналістів, які отримують акредитацію в сепаратистських республіках, є ухвалення Верховною Радою закону, що прямо забороняє представникам українських мас-медіа акредитуватися на непідконтрольних урядові українських територіях Донбасу й Криму. Інша річ, що заборонити отримувати акредитацію там іноземним, зокрема російським журналістам Київ не може.
Тут треба брати до уваги, що далеко не всі західні, й навіть не всі російські журналісти, що працюють на окупованій території Донбасу, є прибічниками сепаратистів. І публікація персональних даних журналістів у будь-якому разі є неприпустимою, оскільки створює можливість для шантажу й серйозно обмежує свободу слова. Водночас, слід мати на увазі, що навіть ті західні журналісти, які симпатизують Україні, в період перебування на непідконтрольній українській владі частини Донбасу піддаються дуже жорсткій цензурі з боку сепаратистів та їхніх російських кураторів, і тому можуть видавати в теле- і радіоефір, а також у друковані ЗМІ та інтернет, в кращому випадку, нейтральні матеріали. Про їхню справжню позицію можна буде судити тільки тоді, коли вони залишать «ДНР» та «ЛНР» без наміру повертатися туди в осяжному майбутньому, й почнуть використовувати накопичений матеріал для дійсно об’єктивних публікацій.
По суті, західні журналісти в окупованій частині Донбасу сьогодні перебувають приблизно в тому становищі, в якому вони перебували в Москві за радянських часів. Тоді будь-яка гостра критика комуністичного режиму й повсякденного життя, за рідкісними винятками, була неприпустимою, оскільки це загрожувало позбавленням акредитації та висилкою із СРСР. А це практично загрожувало журналісту втратою роботи на тривалий час, оскільки компанії, що їх наймали, вельми косо дивилися на тих кореспондентів, які не змогли налагодити відносини з владою країни перебування. Ось так західний світ вчасно не довідався ні про Голодомор, ні про масові репресії. Тільки повернувшись із Москви, деякі західні журналісти писали досить відверті книги про радянське життя, після чого їм надовго зачинявся в’їзд до СРСР. У такому самому становищі перебували ті нечисленні радянологи, які мали можливість стажуватися в радянських інститутах, архівах та бібліотеках. У період своїх стажувань вони уникали критичних публікацій про СРСР, за що їх жартома називали «асимільовані радянологи». Лише потім, повернувшись до Західної Європи або Північної Америки, вони починали різати щиру правду про першу у світі соціалістичну державу.
Щодо російських журналістів-пропагандистів, то єдиним способом, нехай і не дуже ефективним, якось перешкоджати веденню ними інформаційної війни в умовах, коли Україна проти Росії такої війни не веде, залишаються «чорні списки», до яких потрапляють найбільш навіжені пропагандисти . І коли деякі шановані міжнародні організації, критикуючи Україну за «чорні списки», ставлять Україну в плані свободи слова на одну дошку з путінською Росією, вони фактично урівнюють агресора та його жертву. Не кажучи вже про те, що в Росії не тільки «чорні списки» журналістів присутні, а й свободи слова практично не залишилося. Адже всі певною мірою впливові ЗМІ жорстко підпорядковані завданням державної пропаганди.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва
