Небезпечні паралелі та алгоритми історії
На черзі — закономірний розпад міні-імперії Путіна. В Україні ж відсутні об’єктивні чинники розпаду, тож здолати кризу можна
Прямим наслідком неефективного та корумпованого правління стало засилля наближених до влади нуворишів-скоробагатьків, які наживалися на воєнних замовленнях (тим часом як серйозні промисловці, які могли би забезпечити більшість потреб війська, були відсунуті від найвигідніших контрактів). А на додачу якимось дивом значна частина військового спорядження спочатку осідала в тилових сховищах, а потім дещо з нього з’являлося в напівлегальному продажу — і не лише одяг та чоботи, а й револьвери і патрони. Нувориші-посередники осідлали майже всі комунікації між існуючими, попри все, сумлінними виробниками та військом. До фронту доходило далеко не все, для нього призначене; тилові щури-інтенданти багатіли; «золота молодь» — синки й онуки нуворишів та високопоставлених чиновників — не вилазила з кафе і ресторацій; а прислані союзниками кількасот спеціалізованих авто, на яких мали перевозити поранених із фронту до тилових госпіталів, так і залишилися в тилу, катаючи офіцерів-штабників і дівчат легкої поведінки...
Головними негативними чинниками були навіть не бездарність і корумпованість влади, а демонстративна нехіть верхів держави правити, зважаючи на суспільну думку, так само демонстративне висування на керівні посади «надійних людей», а не відповідальних та ефективних менеджерів (не лише в тилу, а й на фронті — чимало «паркетних генералів» одержали високі командні посади), і зразково-показове жирування «еліти» та її «синочків». Ситуацію не рятувала чесна поведінка частини політичної еліти й офіцерів-фронтовиків — на виду були негативи.
Структури місцевого самоврядування та різного штибу добровольчі цивільні організації вибивалися із сил, прагнучи забезпечити фронт і фронтовиків усім потрібним. Але влада їм сприяла далеко не завжди, вважаючи, що там засіли «підривні елементи». Воно й справді: у цих структурах працювало чимало політичних опонентів чинної влади, радикальних і поміркованих. Та це ще питання, хто більше «підривав основи»: чинна влада чи ентузіасти-аматори, які прагнули мінімізувати втрати серед солдатів-фронтовиків.
А тим часом військова промисловість — після тривалої розкачки — нарешті почала працювати. Діяли численні конструкторські бюро, які розробляли новітні види ефективної зброї та військового оснащення. Надходило й озброєння від західних союзників...
Навіть у разі, коли до фронту доходили амуніція, харчування, зброя та боєприпаси, тамтешню ситуацію аж ніяк не можна було назвати задовільною. Бо не лише солдати, а й офіцери не розуміли, за що вони воюють; позиційна війна, щоденні артилерійські перестрілки, великі втрати, окопне буття — скніння під дощами та снігами, — листи з дому, де описувалося нелегке життя сімей фронтовиків, їхнє бідування, постійне зростання цін і зневага влади до їхніх потреб... Разом із граничним (і цілком мотивованим) рівнем недовіри до глави держави та уряду все це призводило до формування вибухоподібних настроїв на фронті — вистачало й цього, навіть якщо «винести за дужки» всі специфічні «гарячі» соціальні та регіональні проблеми.
У підсумку негативи перевищували позитиви. І головним негативом було те, що державна система управління традиційно продовжувала бути вкрай неефективною. Більшість депутатів представляла не інтереси населення, а інтереси власних кишень і політично безчесних угруповань. А глава держави перетасовував членів кабінету, не кажучи вже про дрібніших чиновників, як хотів — не на основі професіоналізму та патріотизму, а особистої відданості...
Державний борг тим часом дедалі зростав. І без того напередодні війни він був чималим, тепер же, після кількаразового збільшення, його виплата стала проблемною, а без залітання в дедалі більші борги система не могла існувати. Теоретично можна було би обмежитися значно меншими зовнішніми запозиченнями, але як би тоді владні кола та офіційна еліта могли забезпечити собі безбідне, попри війну, життя, і на чому будували би свої шалені статки численні корупціонери та нувориші?
І так далі, і таке інше...
Ви думаєте, я описую сьогодення? Глибоко помиляєтесь. Це — штрихи до портрета Російської імперії часів Першої світової війни, конкретно — 1916-го і початку 1917 років. І, попри закономірні численні й суттєві відмінності між цією імперською державою та Україною на шостому році війни з нинішньою Росією, все ж існує і певна — також суттєва — схожість між тими кризами, яких розділяє понад сто років. Бо алгоритми історії, її логіка — це не чиясь хитромудра вигадка. Так, Російська імперія воювала за неправедні цілі неправедними засобами, Україна ж воює за праведні цілі. Але чи завжди праведними засобами (маю на увазі, ясна річ, ті засоби, які використовуються можновладцями, олігархами, чиновниками-корупціонерами й іже з ними)? Не випадково ж, мабуть, Махатма Ганді казав: «Подбайте про засоби, тоді мета зможе подбати про себе сама».
Втім, нікому нічого не нав’язую — кожен може зробити власні висновки. Головне, що слід, як на мене, пам’ятати: Російська імперія розпалася цілком закономірно, і попри те, що більшовикам вдалося зібрати докупи більшість її уламків, через сім з гаком десятиліть вона так само закономірно розпалася вдруге. Наразі на черзі — закономірний розпад міні-імперії Путіна. В Україні ж відсутні об’єктивні чинники розпаду, тож здолати кризу можна.
