Обличчя соціальних перетворень від Середнього Сходу до Венесуели: про розрізнення загроз
Те, що сьогодні відбувається у Венесуелі є сенс розглядати як локальний прояв глобальних процесів соціальної трансформації, які відбуваються у дуже специфічному регіональному контексті, і генерують особливі виклики для глобального безпекового простору.
Гучні і яскраві події закономірно привертають загальну увагу. Це, безперечно, добре, бо вже стає непотрібним закликати людей звернути увагу на важливі речі десь на іншому краю світу. Але, з іншого боку, значна кількість дописувачів і коментаторів, в багатьох випадках концентруються виключно на емоціях, не намагаючись побачити за потоком подій загальні процеси чи розрізнити окремі явища. Часто, послуговуючись чужими поверхневими кліше, коментатори приписують спостережуваним процесам значення, якого вони не мають; або не знаючи контексту і специфіки, не бачать того, що насправді існує.
По-перше, скажу банальність: не треба шукати те, чого нема. Слід відмовитися від застарілої парадигми колоніальної доби, яка пояснювала будь-які конфлікти змаганнями імперій за ресурси чи ринки збуту. Якщо із занепадом періоду імперіалізму ця концепція фактично перестала працювати, то із закінченням індустріальної епохи вона застаріла остаточно. «Ресурсний детермінізм» зараз є притаманним хиба що недолугим «аналітикам» авторитарних ресурсно-орієнтованих економік, які не в змозі осягнути реалій сучасного світу. Вони не розуміють, що сучасний ринок визначає і контролює не виробник, а споживач ресурсів, в тому числі і енергетичних, причому споживач просторово розподілений і нелінійно гетерогенний.
Нова сучасна модель енергетичної безпеки базується не так на стабільних джерелах, як на методах управління безпечним розподілом і передаванням енергії в змінній гетерогенній мережі, яка складається з одночасних споживачів і виробників різних видів енергії. Саме неспроможність осягнути зміну парадигми розвитку і призводить до колапсу «енергетичних наддержав» та ресурсно-орієнтованих економік. Тому шукати у венесуельській кризі намагання когось «взяти під контроль родовища нафти» - безглуздо. Бо по-перше, вже більше як 100 років торгувати незрівнянно вигідніше ніж воювати, а по-друге, нафта більше не є «стратегічним ресурсом», за якій є сенс розпочинати війни і влаштовувати революції.
Отже, не треба приписувати розумним сучасним людям мотивацій дикунів: «за нафту» (золото, алмази тощо) сьогодні можуть воювати лише архаїчні диктатори як Путін, Асад чи Мадуро, та деякі їхні однодумці – лідери терористичних угруповань. Інші відомі прихильники цієї «геополітичної моделі», на кшталт Саддама Хусейна чи Муамара Каддафі вже зійшли з історичної дистанції.
Соціальні трансформації, як в глобальному масштабі, так на регіональному рівні, мають в першу чергу соціальні рушії і природу, і економічний, а тим більш ресурсний детермінізм тут не є доречним. Так само, як і намагання пошуків «зовнішнього втручання».
Але при цьому, за яскравими подіями слід бачити і розрізнювати процеси і явища, і зокрема, індуковані ними загрози.
Зараз у різних регіонах світу відбуваються масштабні процеси кризової трансформації суспільств, часто пов’язані з конфліктними проявами. Ми бачимо це, зокрема на Середньому Сході, в Північній та Західній Африці, а також зараз в Латинський Америці. Але слід розуміти, що явища, що стоять за конфліктними процесами, є питомо різними в Середньосхідному та Північноафриканському регіоні та в Латинський Америці.
На Середньому Сході та Північній Африці ми спостерігаємо процеси соціального оновлення, які є історично притаманними цим типам суспільств. Загалом, вони описані ще в XIV столітті середньовічним мусульманським істориком ібн-Хальдуном в його книзі «Кітаб аль-Ібар» у вигляді концепції асабійї, тобто як поняття соціальної солідарності, реалізованої через групову взаємодію.
Те, що ми спостерігаємо з початку т.зв. «арабської весни» є саме проявом чергового циклу соціального оновлення в умовах глобалізації. Загрози, які продукують ці явища - радикалізм, дифузія бойовиків, розповсюдження конфліктів, тероризм - ми принаймні розуміємо і маємо набори інструментів для протидії.
В Латинський Америці, як про це свідчать спостережувані дані, відбуваються якісно інші процеси. Ми спостерігаємо поступову і повну корозію державних інститутів як таких через їхню підміну мафіозними кланами та на тлі атомізації спільнот і криміналізації соціальних відносин.
Саме це ми бачимо не лише у Венесуелі, але і в Нікарагуа, Сальвадорі, Гватемалі, Гондурасі, Гаїті, Мексиці, які не лише самі потерпають від соціальних негараздів, але є традиційним в останні 20-25 років джерелом міжнародної злочинності. В усіх цих країнах згадана тенденція проявляється в різній формі і мірі – від фактичного колапсу влади, розгулу вуличної злочинності, від якої вимушені масово тікати мешканці, до контролю злочинними угрупуваннями цілих регіонів чи галузей господарства та перетворення державної влади на вторинну складову загального соціального хаосу.
Така ситуація на наших очах призводить до незворотної руйнації державних утворень та державних і соціальних інститутів як таких. І це є якісно іншою, питомо новою загрозою для сучасного світу.
Саме на це, я гадаю, слід звертати основну увагу, коли ми аналізуємо окремі події в окремій країні, бо саме цей контекст визначатиме параметри нашого спільного безпекового простору в найближчій перспективі.
