Обов’язок пам’ятати
Той пекельний серпень 2014-го був місяцем надії і остаточного розчарування, геройства і втечі…
«Чому військові зволікають з входом до Луганська?», - написав я в щоденнику 12 серпня 2014-го року. Дійсно Кремль після того, як його криворукі найманці збили Боїнг рейсу MH-17, тимчасово причаївся, що дозволило українським військам розгорнути наступ. Зрозуміло було, що часу у ЗСУ мало. Звільнивши трикутник Сєвєродонецьк-Лисичанськ-Рубіжне та Попасну, військові буквально розрізали «ЛНР» і «ДНР». Почалось оточення Луганська.
Вже більше тижня не було світла і зв’язку. Зв’язок із зовнішнім світом залишався через Перше українське радіо, яке ми ловили поки був заряд в батарейках радянського приймача. Мобільний зв’язок працював з перебоями лише на Східних кварталах на окремих ділянках. Але російські бойовики швидко зорієнтувались і кілька разів обстріляли це місце. Потім тих хто намагався поговорити по мобільному звідти, бойовики просто жахали, мовляв, «позиції здаєш!».
Серед сусідів батько пустив чутку - син виїхав, в Луганську його немає. Я ж вимушений був залишатись вдома. Полишати Луганськ враховуючи так звані «розстрільні списки», куди мене записали «добрі» люди, було з одного боку небезпечно (на блок-посту могло трапитись всіляке), з іншого боку - я й не хотів полишити місто в той час, як до його звільнення залишались лічені дні. Треба потерпіти, навчитись чекати – так я думав. Як писав Булгаков, якого я тоді мав можливість перечитати разом із Стефаном Цвейгом: «Есть же такая сила, что заставляет иногда глянуть вниз с обрыва в горах... Тянет к холодку... к обрыву».
Тоді я запланував написати статтю «Ми вільні», адже був переконаний, що ось-ось наші війська зайдуть до міста. Наші, саме наші. Як же дивно тепер чути, коли деякі журналісти говорять, що не варто використовувати це слово. Мовляв, це не дозволяє журналісту бути над схваткою. Та цій статті не судилося бути написаною. Натомість, коли вже на початку вересня виїхав з окупації, написав для газети «День» іншу статтю – «Війна навчає». Там словами не спеціаліста, але очевидця я виклав думки по свіжим слідам і враженням про те, якою є ця війна.
13 серпня підрозділи батальйону «Айдар» разом із танкістами 1-ї танкової бригади штурмом звільнили селище Хрящувате. Тактика була наступною – «Айдар» штурмує і відходить. На його місце заходить «Київ-1» і разом із мирними мешканцями «приймає» на себе удар реактивної артилерії із самого Луганська.
Вночі палав горизонт на південному сході міста. А вдень бойовики гатили з «градів» в бік Хрящуватого і Новосвітлівки. Одного разу під вогонь «граду» потрапила маршрутка із біженцями як раз під Хрящуватим. Люди згоріли заживо. Білі хусточки, які мали б забезпечувати гарантію безпеки, виявились глевкою умовністю. Буквально за тиждень до тієї трагедії я, на пропозицію виїхати таким саме конвоєм, сказав: бити будуть саме по мирним. Тоді вже чуття переросло в переконання: Росія воює страхом. Чим більше страху – тим більш керована для Кремля ситуація. Ця бузувірська логіка у окупанта в крові.
Реактивну артилерію росіяни використовували з різних позицій міста. На відео, яке мені довелось тоді зняти, видно як пекельні «привіти» вилітають з самого центру міста. Гатили вони і в тому числі з родильного будинку. Тактика примітивна - відстріляти порцію снарядів і полишити місце, тим самим підставивши мирних мешканців під «отвєтку». Та так звана «отвєтка», якщо й прилітала то дуже рідко. А ось міномет працював регулярно. З самого ранку.
Мертве, спустошене місто без світла, зв’язку і подекуди без води і газу, періодично наповнювалось лускотом «василька». Звук - наче хтось натягнув на вашу голову каструлю і б’є по ній молотком. Досить було дізнатись про радіус дії міномета, щоб зрозуміти - стріляють вони не за місто, стріляють вони по самому місту. Страх, що паралізує, інформаційна ізоляція дозволяла маніпулювати думкою місцевих – «укропи обстрілюють», «нічого святого немає». Люди вірили. Але здебільшого боялись проявити нелояльність до «освободителей» з автоматами і на віджатих джипах. Одного разу під вогонь міномету потрапило перехрестя на кварталі 50-ти років жовтню. Цей квартал, який в народі називали «полтінніком», був типовим спальним районом із ринком, кав’ярнями та магазинчиками. Тоді загинуло кілька десятків людей. Зараз на тому місті стоїть плита – «жертвам ЗСУ». Люди, знову ж таки, вірять. Людині взагалі властиво забувати і вірити. Особливо в момент крайньої напруги, коли мозок прагне довіритись або звичним формулам поведінки, або чужій думці. Знову ж таки – страх заганяє в тупики свідомості, де окупант зустрічає потужною пропагандою.
То були останні дні, коли Луганськ ще можна було звільнити. Судячи з намагання оточити місто, виникала думка, що українські бійці мають достатньо для цього сил. На жаль тактика оточення в той час, як місто опинилось майже оголене (найманці, які називали себе «ополченцями» здебільшого змінили камуфляж на цивільний одяг, а росіяни все ніяк не могли дочекатись кінця «відрядження») і при відсутності резерву виявилась хибною. То був шанс – увійти в Луганськ стиснутим «кулаком». Але сили розпорошувались, а вирішального штурму так і не відбувалось. Вже була звільнена Станиця Луганська і очевидно було, що ще трошки і наші увійдуть в місто можливо навіть одночасно з кількох напрямків. По радіо ж постійно повідомлялось про бої в Іловайську, до якого була прикута особлива увага. І ось одного ранку в 20-х числах серпня зі сходу в Луганськ увійшла потужна колона військових. Наші? – запульсувала думка у тих хто чекав на звільнення. Та виявилося, що озброєні «до зубів» в місто увійшли росіяни. Позиції Хрящуватого, Новосвітлівки, Лутугиного були втрачені. Лінія розмежування закріпилась по Сіверському Донцю.
Зараз, коли ступаю київськими вулицями або відкриваю написану згодом книжку «Я – свідок. Записки із окупованого Луганська», розумію, що й сам почав забувати деталі тих подій. Але чітко пам’ятаю відчуття свободи, коли 2 вересня перетнув останній блок-пост «сєпарів». На шляху до Щастя пасажири відверто лаяли окупантів, наче намагались надолужити недоказане в самому Луганську, а назустріч нам їхав танк із українським прапором та приліпленим номерним знаком «ПТН ПНХ». На танку посміхались і махали нам руками бійці - відмічені печаткою смерті в яку не вірилось. Через кілька днів в цьому районі під Металістом в засідку потраплять «айдарівці», а росіяни з особливим садизмом будуть знімати на відео їх понівечені тіла і допит обгорілого, але ще живого, Івана Ісика з Дрогобича, який просив води, але йому так і не дали напитись. Голоси на тому відео з характерним російським акцентом, який чітко відрізняється від місцевого, та матюками розповідають, що то «земля русских».
Дехто й досі говорить про те, що «нас посварили політики», «війна вигідна олігархам», «ми же браття» та «пора закінчувати війну» наче це ми її розпочали і її завершення залежить від нас. В такому випадку варто вкотре передивлятись те жахливе відео допиту українця Івана, зйомки вильоту російського «граду» із українського, але окупованого Луганська та при нагоді прогулюючись Хрещатиком не забути підійти до меморіальної дошки із портретом українського військового, який загинув в Хрящуватому в ці дні – Володимира Юричка. Пам'ять інколи корисно освіжати, адже для нас пам’ятати означає – вижити.
