Олексій – вчитель, або в пошуках Маріо
Нещодавні події в Москві змусили заговорити про те, чому в Україні такого не буде. Не буде таких мітингів, не буде такого лідера, не буде такого дивного судового рішення. «Україна - не Росія», як у назві книжки екс-президента, а також – 22 роки окремого життя один від одного– інші вектори, інші особистості, інші обставини. Та й люди у нас інші. Вони, себто росіяни, тихо заздрили нам у 2004 році, потім ми, себто українці,самі перестали собі заздрити. Ситуація склалася зовсім іншим чином, ніж нам того хотілосяб. І ось тепер, ми збираємо невеликі мітинги, то на підтримку одного, то іншого, але ці мітинги зовсім інші, і не схожі на російські. Хоча б тому, що все ще частково на них виходить публіка за умовні сто гривень, а там, себто в росіян– зане умовні п’ять років. У нас мітинги перестали щось вирішувати: немає ніякої реакції, немає результату. Ми, як гойдалка, яка гойдається сама собою за інерцією, і якщо її не підштовхнути, заспокоємось. Але ми все одно виходимо.
Все це схоже на одну восьмибітну комп’ютерну гру, де герой йде прямою дорогою, стрибає через річки, квіти і ненажерливих лиходіїв, і постійно б’ється головою об цеглу, щоб заробити монетки-бонуси. Ось і ми начебто стрибаємо через річки, квіти, але не через ненажерливих лиходіїв. Ми постійно б’ємося головою об цеглу, але від цього немає ніяких монеток-бонусів – тільки запаморочення і монетки в очах. Здавалося, що в 2004 році ми вийшли на новий рівень, який виявився легшим, ніж попередній, його ми пройшли достатньо непогано, майже без втрат і струсів, навіть, пару бонусів заробили. Але потім з’явився новий рівень, більш складний, в якому одні суцільні цеглини і ніяких бонусів.
Одна з відмінностей цієї гри від нашого реального життя у тому, що в нас всього воно одне, і одними бонусами та монетками його не продовжити, нічого не можна поліпшитита змінити. Нас так само запрограмували, як і героїв цієї знаменитої гри, але нас не можна поставити на паузу і піти попити чай, подумати над тим, як грати далі. Про нас не можна випустити нову, кращу осучаснену версію – всі версії старі як світ. Але найголовніше – у нас немає Супер Маріо – того самого вусатого сантехніка-водопровідника, в синьому комбінезоні тачервоним кептарем, який підкорює вершини віртуального світу. За всі ці 22 роки він так і не зміг з’явитися, хто б не сідав за джойстик управління. Тому виходить, що все це не були різні рівні. Все це був один початковий етап, який ми так і не можемо подолати, тому що не можемо подолати себе. Всі бонуси, які були в цьому рівні, дісталися одному – тому, хто стрибнув вище своєї голови. Він не герой, та й головним лиходієм його назвати не можна. На цьому рівні ми самі виступили в ролі головного кровожерливого лиходія-ненажери.
Чи можна назвати Навального Маріо? Чи зможе він завоювати для Москви новий рівень, або ж все це залишиться невдалим глюком і помилкою програмістів? Про це покаже останній бонус, який він заробив. З цього тексту не слід робити висновки про те, хороший він чи поганий, правильний політик чи ні, наразі йому всього лише дісталася суперсила, якою він може керувати і вести. Суперсила, яка йому дісталась від росіян. А от куди він приведе – залежить вже і він нього, і від самих людей. А нам поки залишається спостерігати, наглядати і боротись з річками-квітами та звірятками на початковому рівні.
