Особливості національних опитувань
Україна продовжує жити в умовах двох фундаментальних криз – військово-політичної на Донбасі та соціально-економічної по всій країні, що доповнюють одна одну як практично, так і на рівні громадської свідомості.
І перша, і друга нині здаються вже не такими критичними, як два роки тому, але щасливішим від цього життя, зрозуміло, не стає. За значущістю проблему на Сході, як питання війни і миру, можна було б вважати першочерговим більш впевнено, якби нинішні економічні умови не ставили багатьох українців на межі виживання.
Схоже, ситуація на двох кризових фронтах сприяє тому, щоб українське суспільство поступово втрачало інтерес до повернення окупованих територій Донбасу – як військовим, так і «мінським» шляхом. Принаймні, подібна тенденція намічається, виходячи з останніх даних Центру Разумкова.
Якщо протягом 2015 року продовжувати АТО до повного відновлення контролю над захопленими районами хотіли 34% українців, то сьогодні таких менше 30%.
У березні-серпні минулого року надання цим територіями «особливого статусу» підтримували 30%, а зараз 23%. Причому 75% з них пояснюють це небажанням того, щоб тамтешнє населення впливало на українську політику та отримувало кошти з держбюджету. У листопаді 2015-го таку думку розділяли 63% респондентів.
Також збільшився показник тих, хто виступає проти конституційної поправки щодо особливостей місцевого самоврядування в окремих районах Донбасу. У минулому році це не підтримували 45%, а сьогодні майже 50%.
Так, рівень цієї соціологічної динаміки поки що невеликий, але якщо стан справ на Сході та економічні реалії країни й надалі не зазнаватимуть істотних змін, досить імовірно, що українське суспільство буде все більше налаштовуватися на життя без окупованих територій.
Поточні результати Мінських домовленостей наразі позитивно оцінює 16% українців. Це вдвічі менше, ніж було в березні 2015-го.
Правда, тут не завадило б поставити й таке питання: «Чи знаєте Ви, що думка українців істотно впливає на позицію Києва на Мінських переговорах?». Адже є такі люди, які чогось чекають від цього процесу, але при цьому не підтримують ті чи інші пункти, які ним передбачені.
Зрозуміло, в опитуваннях багато що залежить від формулювання питання та варіантів відповідей, які пропонуються респондентам.
Наприклад, Центр Разумкова, ставлячи питання про подальші дії врегулювання донбаського конфлікту, дає такі варіанти: «продовження АТО до повного відновлення контролю України над зайнятими сепаратистами територіями», «відокремлення від України цих територій», «надання цим територіям особливого статусу в складі України» та «важко відповісти».
Передостанній варіант набрав 23%, але якби його формулювання змінити на «повернення цих територій до складу України за допомогою Мінських переговорів або іншого формату мирних переговорів», то результат, скоріш за все, виявився б значно вище.
Про те, як постановка питання впливає на респондентські відповіді, свідчить інше недавнє дослідження Центру Разумкова щодо ситуації в країні.
Ідею з розпуском Верховної Ради та проведенням позачергових виборів, підтримали 53%. Але на питання, чи доцільно проводити дострокову парламентську гонку в умовах воєнного конфлікту з Росією, позитивно відповіли вже 39%. Таким чином, ефект смислової змінної привів до різниці в 14%.
Говорячи про останні дослідження громадської думки, варто також згадати опитування, проведене фондом «Демократичні ініціативи» щодо євроінтеграції. Зокрема, особливий інтерес викликає питання про те, що потрібно українцям, аби відчути себе європейцями.
Майже половина опитаних відповіли, що певний рівень матеріального благополуччя. Далі за популярністю йдуть такі варіанти, як почуття захищеності законом, можливість їздити до європейських країни без віз, повага цінностей демократії, почуття особистої свободи.
І тільки 12% дали правильну відповідь – так, тут така була. А саме – «нічого не потрібно, українці і так європейці». У даному випадку може не вистачати тільки розуміння, на якому континенті живеш і до якого геокультурного простору належить Україна.
Або ідентифікаційного самовизначення. Адже якщо у тих же респондентів запитати, що потрібно їм, аби відчути себе українцями, то відповідь «нічого не потрібно, я і так українець» стала би впевненим лідером, оскільки на перший план вийшла би національна ідентичність.
Інша справа, що заважає нам відчути себе громадянами держави, яка записує себе в майбутні члени ЄС. Втім, і тут першість «певного рівня матеріального благополуччя» більше виглядає чимось пострадянським, ніж євроінтеграційним.
