Отаманщина чи «чужий досвід»?

Петро Кралюк

24 лютого, 19:32

Прогнозувати розвиток ситуації в Україні — справа невдячна. Так часто вважають аналітики. І не намагаються «заглядати далеко вперед». Що тут переважає? Складність ситуації? Чи все ж таки слабкість наших аналітиків? Чи, може, одне й друге.

Натомість маємо різні пророцтва, що чекає Україну. І вони в нинішній ситуації доволі популярні. Наприклад, нещодавно резонанс викликало пророцтво греко-католицького священика Германа Будзінського. Вважати такі пророцтва абсолютно безпідставними не варто. Адже далеко не все у світі здатний осягнути наш розум. Проте, приймаючи їх, ми виходимо за межі розуму й вступаємо в царину віри. Тут уже не до аналітики.

Осмислюючи те чи інше суспільне явище, ми іноді намагаємося відшукати схожі явища, що вже відбулися. Адже, здавалося, немає нічого нового в цьому підмісячному світі. Зрештою, «все повторюється». Адже можна вести мову про існування певних «законів суспільного розвитку, які й забезпечують цю повторюваність. Правда, її не варто абсолютизувати. В реальному суспільному житті існує чимало суб’єктивних чинників, які здатні видозмінити закономірності.

При всій унікальності нинішньої української ситуації відшукати її певні аналоги можна. І навіть потрібно. Принаймні це дозволить не лише осмислити цю ситуацію, а й спрогнозувати її подальший розвиток. Звісно, певну схожість нинішньої ситуації в Україні можна знайти з деякими епізодами нашої історії, зокрема Хмельниччиною та «визвольними змаганнями» 1918 — 1920 рр. Як за часів Хмельниччини, так і зараз Україна опинилася на «геополітичному роздоріжжі» — між Річчю Посполитою, Туреччиною та Московією. Щось подібне було за часів «визвольних змагань». Правда, тоді наш «геополітичний трикутник» виглядав інакше — більшовицька Росія, Німеччина зі своїми союзниками та Антанта. Зараз маємо Росію, Євросоюз та США. Загалом розвиток подій і в одному, і в другому випадках розвивався за схожою схемою — яскравий спалах «боротьби за волю», затяжна війна з «воріженьками», зрештою, отаманщина, яка переростає в руїну. Навіть деякі сучасні події, здавалось би, мають вражаючі паралелі з подіями тих далеких часів. Наприклад, як Харків у 1918 р. став осередком «української контрреволюції», столицею більшовицького псевдоукраїнського уряду, так і сучасні наступники більшовиків сотворили в Харкові «Український фронт». Але не будемо вдаватися до таких деталей. Краще звернемося до згаданої схеми розвитку подій, реалізованої за часів Хмельниччини й «визвольних змагань». Чи повторюється ця схема зараз? Так, ми мали яскравий вибух Єврореволюції. Мали затяжну війну між Майданом та владою. Схоже, ця війна ще триває. Хоча й добігає кінця.

Що далі? Отаманщина? На жаль, події свідчать, що така перспектива можлива. З одного боку, владний моноліт дав тріщину й починає «сипатися». Так, президент втрачає контроль. Але колишні його слуги просто так здаватися не будуть. Не всі втечуть за кордон. Хтось залишиться. І буде захищатися. Особливо в тих регіонах, де ці слуги мають підтримку — на Сході, Півдні. «Український фронт», при всій його ефемерності, — перший сигнал.

Проте справа не тільки й не стільки у слугах і служках президента. Справа більше в опозиції, яка на сьогоднішній день має перевагу. Якщо навіть в критичний для неї період вона не змогла консолідуватися, створити єдиний орган координації дій, висунути одного лідера, то що можна чекати зараз. На сьогоднішній день маємо «три гетьмани», довіра до яких не збільшується, а, радше, зменшується. З’являються «нові гетьмани» — передусім Порошенко, який останнім часом помітно «набирає бали», Луценко, Гриценко. Ще є «Правий сектор», який фактично діє самостійно, інші структури. Чи зуміють всі вони далі домовлятися і діяти більш-менш злагоджено? Питання...

Говорячи про нинішню українську ситуацію, варто звертатися не лише до нашого досвіду, «внутрішніх історичних паралелей». Варто подивитися на паралелі зовнішні. Особливо тоді, коли хочемо знайти конструктивний вихід. Тут якраз є доречним «чужий» позитивний досвід. Бажано шукати його не в народів, які віддалені від нас, а серед народів ментально й культурно близьких. 

Найбільш придатний, як на мене, для нас був би досвід Польщі. На це є низка причин. Попри відмінності, які існують між українцями й поляками, між нами чимало спільного. По-перше, ми є народами, що виникли переважно на слов’янській основі. Тому не дивно, що наші народні культури й, відповідно, світосприйняття, є дуже близькими. По-друге, ми мали тривалий досвід співіснування в одних державних організмах (Королівстві Польському, Великому князівстві Литовському, Речі Посполитій, Російській та Австрійських імперіях). По-третє, наш націогенез багато в чому повторює досвід поляків (правда, з деяким запізненням). До речі, і в нас, і в них боротьба за національну свободу значною мірою залежала від зовнішніх геополітичними чинниками. Тому зараз поляки серед інших наших сусідів найбільше переймаються нашими проблемами. Особливо це стало помітним під час Єврореволюції. Тут, окрім чисто прагматичного інтересу, що виражається в намаганні відгородити себе від Росії, спрацьовує чинник емоційний. Поляки «підсвідомо» відчувають свою близькість до нас.

Зараз Польща є успішною країною Євросоюзу. Навіть нещодавня економічна криза не стала якимось сильним ударом для економіки цієї країни. Принаймні для нас ця країна могла б служити зразком у багатьох сферах — євроінтеграції, економіки, культури.

Однак шлях Польщі до нинішньої успішності не був простим. Польща за часів царської Росії пережила два великих повстання, 1830 — 1831 та 1863 рр., які були потоплені у крові. На жаль, і їм, і нам національна свобода давалася великою кров’ю. Правда, наші національні повстання відбулися пізніше, коли поляки, власне, спромоглися створити свою державу. Як на мене, такими національними повстаннями були події 1917 — 1920 рр., а також боротьба УПА під час Другої світової війни. Звісно, це не зовсім те, що в поляків. І все ж певна схожість є. Хоча зазначені польські й українські національні повстання закінчилися поразками, все ж і поляки, й українці спромоглися створити свої національні держави. Поляки це зробили в 1918 р., українці — лише в 1991 р. До речі, майже двадцятилітня історія існування незалежної Польща, як і наша недавня двадцятилітня історія незалежної України багато в чому схожі. Та ж невизначеність, нестабільні економічна й політична ситуація.

Пригадаємо всенародний рух під керівництвом «Солідарності» в Польщі за радянських часів. Ну, чим не наша Єврореволюція? І введення надзвичайного стану в Польщі Ярузельським за підтримки СРСР. Майже те саме, як у нас «антитерористична операція». Зрештою, поляки спромоглися побороти радянський режим. Хоча «прощання з радянськістю» відбувалося в них не так і просто, довелося пройти й через кровопролиття, й через «круглий стіл», що закінчився досягненням суспільного порозуміння. У нас щось подібне може відбутися зараз. Інша річ, чи спроможемося ми це зробити? І чи скористаємося досвідом наших братів-поляків? А хотілося б. Саме справжній суспільно-політичний консенсус міг би врятувати нашу країну від чергової отаманщини.