Перемир’я або бійка без кулаків
Оголошення Президентом мирного плану на сході збіглося з поважним проходом колони російської техніки Луганськом. Зранку користувачі Інтернету мали можливість спостерігати за тим, як місто наскрізь проїхали танки, БТРи, вантажівки з причепленими гарматами. В Луганську вирішили — війна. Але ні, ще не війна. Взагалі, якщо тебе б’ють, а ти не відповідаєш, то можна сказати, що і бійки немає. На мирні плани Порошенка бандити відповіли обстрілом прикордонників. При чому на одному з прикордонних пунктів перестрілка була настільки щільною, що військові змушені були відступити на російську територію, про що згодом офіційно і повідомили. Але куля, хоч це куля терористів, яку їм надала сама ж Росія, з теренів України на землю РФ таки полетіла і ранила російського прикордонника. Всі завмерли, знову пригадавши 1939-й рік, коли Польща «напала» на Німеччину так само пострілом зі своєї території. Сам же українсько-російський кордон, про закриття якого звітують наші керманичі, м’яко кажучи, дірявий, як друшляк. Заяви про те, що весь периметр кордону легко прострілюється, звичайно, обнадіюють, але прострілюють його поки що терористи, при чому використовуючи все нахабніші провокації.
Згадана колона російської техніки виявилася не останньою. Розмови про регулярне пересування по Луганщині бронетехніки та КамАЗів з військовими із Росії можна чути постійно. То вони їдуть на Донецьк, то на Кам’янобрідську гору, то приїздять до раніше захоплених військкоматів. До того ж у практику бойовиків увійшло нападати на міста і мирні об’єкти, перевдягнувшись у форму українських військових. Треба визнати, засоби ведення війни у терористів різноманітні. Вони не зупиняються ні перед чим — ні перед взяттям у заручники цілих міст, як-то селищ Бірюкове і Тернове, ні перед згаданим видаванням себе за бійців Нацгвардії. «На війні як на війні» — і якими б брудними методами не користувалися бандити, вони результативні. Але також треба відзначити, що до дня оголошеного перемир’я українська армія також підійшла з успіхами. Щоправда, залишилась дивна практика займати об’єкти, а потім полишати їх за «наказом зверху». Таке незрозуміле смикання призводить до того, що повторне захоплення, коли ворог закріпився на позиціях, виливається в ще більшу, інколи навіть невиправдану, кров. Існує також хибна практика залишати своїх без прикриття. Так сталося під час відомої трагічної події з Іл-76, коли загинуло 49 військових, так трапилося і з чотирма танкістами в передмісті Луганська — Металісті, коли хлопці потрапили в пастку і підірвали себе гранатами зсередини танку.
До кінця минулого тижня українська армія готова була до рішучого наступу на позиції бойовиків. Треба визнати — наші розлютилися і ладні були махати кулаками від люті і в повітря, адже розвідна інформація з самого міста суперечлива. При чому ця лють після оголошеного плану Президента змінюється на розпач і глибоке розчарування. «Ми чекаємо наказів!» — вимагають військові. І вони мають рацію, адже з усього видно, що це перемир’я потрібне більше для дипломатії на Заході, ніж для перемог на своєму сході. Втрачається темп, пропускаються кроки в той час, коли терористи нарощують м’язи. Нас продовжують бити, втягувати в небезпечні провокації на кордоні з Росією, а ми, стиснувши кулаки, спостерігаємо, як міцнішає ворог. Луганськ не просто окупований, він фактично знаходиться в стані бандитської диктатури. Позиції бойовиків — це не тільки «зеленка», це й школи, гуртожитки університетів, військові частини в глибині приватного сектору. Розповсюджені чутки серед мирного населення про те, що або армія, або бойовики з метою провокацій будуть застосовувати «Град», дуже налякали мешканців. Вже ніхто не задумується на тим, хто правий і хто винуватий — «аби не били». А падіння підбитого в аеропорту Іл-76 примусило задуматись — а якби літак упав на місто?
Тому останні два тижні відзначилися в Луганську тотальною окупацією залізничних і автовокзалів. Місто полишають всі, хто має таку можливість. У бійках за квитки, в сльозах, у нескінченних чергах та душних переповнених вагонах. Про мир ніхто не думає. Більшість чекає найгіршого, а саме — затягування війни, того самого смикання, яке виливається в криваве в’язке протистояння на прикладі багатостраждального Слов’янська. Після десятої години 20 червня, коли почався відлік миру, луганчани прилинули до веб-камер. З південного сходу можна було побачити регулярні спалахи в небі і характерні вибухи. «Ось таке перемир’я...» — заговорили місцеві. Але, на щастя, в повітрі відчулася обнадійлива прохолода, і місто вмила потужна злива...
