Під час війни нейтралітету не буває
«Великий ринок» і гроші — пастка, в яку Кремль заманює українських олігархів
Тема Донбасу та Криму ще довго очолюватиме список нагальних проблем, які стоять перед Україною. Питання стоїть гостро — перемога або капітуляція. Логіка зрозуміла і не викликає заперечень. Але ця логіка стосується класичної війни. Країна-агресор, тобто країна, яка впевнена в перемозі, намагається зламати військовий опір супротивника і змусити жертву визнати поразку й погодитися на умови переможця. І на цьому війна закінчується.
Ми ж маємо справу з феноменом «гібридної війни», де військові операції є лише частиною стратегічного плану країни-агресора. І не обов’язково саме вони є вирішальними. І театр військових дій тут не обмежується діями на лінії фронту.
Нещодавно в Московському державному інституті міжнародних відносин (МДІМО) працював завідуючим кафедрою професор В. М. Соловей. Він наш земляк, народився в м. Щастя Луганської області, дитинство провів у м. Бурштин Івано-Франківської області. Звідси і його інтерес до України. Про нього багато чого говорять: агент ФСБ, лідер незареєстрованої націоналістичної партії, любитель будувати футурологічні проєкти, які поки що не здійснилися. Але... МДІМО — був і залишається одним із головних центрів підготовки російської політичної еліти. Колись ще була Академія суспільних наук при ЦК КПРС. Не кожна пересічна людина могла б стати завкафедрою в такому інституті. Після закінчення контракту в липні 2019 року йому заявили, що він «веде антидержавну пропаганду і підриває політичну стабільність» і контракт не продовжили. Попри все, варто навести деякі його загальні думки: «Шлях до політичних криз прокладає не опозиція, а дурість і жадібність влади»; «У Росії відбувається конституційний переворот: справа йде до узаконення диктатури». Але цікавіші його думки щодо України:
«Путін мріє відродити не СРСР, а геополітичний простір впливу Росії — Білорусія, Казахстан, країни Балтії і, безумовно, Україна.
Україною Путін опікується особисто (не Сурков і не Козак); Путін вчепився в Україну і ніколи її не віддасть».
Тут нічого нового. Колись Володимир Винниченко зауважив: «Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялася і не хоче випустити».
Україна в новій державній структурі буде мати широку автономію, як колись Фінляндія в складі Російської імперії. Але — без НАТО, без Європейського Союзу.
Задля реалізації цих планів ведеться інтенсивне спілкування з українськими олігархами:
1) їм пропонують величезний ринок — крім Росії, Казахстан, Прибалтика та інші;
2) обіцяють різноманітні преференції (колись так підкуповували козацьку старшину);
3) механізм ведення бізнесу в Україні (мабуть, малась на увазі корупція) цілком сходиться з російським, на відміну від Європи (цікаво доповнити цю тезу висновком Євгена Головахи, «День» №42-43 від 6—7 березня ц.р.: «...Наші цінності суперечать тим, які є в Європі... Наші цінності, хоч як це дивно, приблизно такі ж, як у росіян»). Натомість їх просять активно впливати на Володимира Зеленського.
Ведуться також і закулісні перемовини з самим Зеленським. До речі, він стверджує, що точно знає про його зустріч в Омані з високопосадовцями із Росії; вони залишились незадоволені бесідою з Президентом України: він виявився занадто непоступливим.
Нібито нічого особливо нового для нас В. Соловей не сказав. Але, як на мене, можна зробити два важливих висновки:
1) все, що ми знаємо і бачимо щодо українсько-російських відносин, — це лише верхівка айсберга;
2) у пропонованій схемі нічого не сказано про війну на Донбасі. Звідси нескладно зробити висновок про її місце в цій схемі. Тобто війна на Донбасі — другорядний фронт, не вартий особливої уваги. А де ж тоді головний фронт?
Він — на контрольованій Україною території, на території від Ужгорода і Львова до Харкова і Сум. У розумінні цього якраз криється суть гібридної війни, яку веде проти нас Росія. Чи то нерозуміння цього, чи небажання визнати цю реальність нашою владою визначає і невизначеність нашої перемоги. І це небажання можна пояснити.
Після визнання театром гібридної війни всієї території України постане необхідність дати відповідь на запитання: а хто є учасниками цієї війни? Хто з ким воює і за що? Банальні запитання. Але ми боїмось давати на них чітку відповідь. Чи не хочемо ? Бо відповідь на них змусить побачити те суспільство, яке не дуже хотілось би бачити. Відповідь на ці, здавалось би, риторичні запитання змусить по-іншому подивитись на нашу владу та її дії. І на наші перспективи.
1. Якщо війна, а воно таки війна, то мають бути дві протилежні сторони, армії з протилежними, антагоністичними цілями. У нас це є. Одна сторона — за рух на Захід, у Європу; попри всю неоднозначність тенденцій розвитку самої Європи, але там діють фундаментальні принципи: верховенство права, тобто «закон один для всіх», і похідні від нього захист прав людини та приватної власності. Друга сторона — рух на Схід, в Азію. Там інші фундаментальні принципи: верховенство держави та похідні від цього — нехтування в інтересах держави правами конкретної людини і правами власності. Ці принципи абсолютно паралельні між собою. Між ними не може бути компромісу. Це як під час Громадянської війни — білі та червоні. Який компроміс міг бути між ними? Хоча всі гинули за Росію. Сьогодні також усі воюють за Україну. Але кожен за свою Україну.
Для одних — це Україна для українців, для других — це вибрик історії, який потрібно виправити і спрямувати розвиток території у звичне столітнє русло, в «русский мир». І що особливо цікаво: ця війна з протилежно налаштованими цілями відбувається за надто джентльменськими правилами з боку влади: нікого не образити, нікому не наступити на ногу, нікого ні в чому не обмежувати. Демократія ж! А після бійки на публіку йдуть разом на каву. Це не війна, а гра у війну. Це війна віртуальна, лише на словах. Своєрідна діджиталізація війни.
2. Кожна із двох сторін під час війни має спиратись на певні ресурси: людські, матеріальні, інформаційні та ін. Влада, як одна зі сторін, тобто сторона, яка захищає суверенітет України (теоретично), якраз і має у своєму розпорядженні всі ресурси, якими володіє держава: матеріальні, людські, фінансові, інформаційні, наукові та ін. Питання в тому, наскільки ефективно вони використовуються саме для досягнення перемоги. І чи взагалі стоїть таке питання. Протилежна сторона, проросійська, таких ресурсів не має. Головний її ресурс — інформаційний: телевізійні канали, газети, радіо. І цей ресурс вони використовують з максимальною ефективністю. Дедалі частіше на деяких телеканалах йдуть московські передачі. Привчають? Людський ресурс у них дещо обмежений. Але добре мотивований. Чим і як — В. Соловей про це говорить досить відверто. Цей старий, апробований століттями механізм ефективно працює і тепер. Крім того, у них є велика «лава запасних» прямо під боком, у Росії: там є чимало українців, яких за нової влади наполегливо засилають в Україну для зміцнення команди. І теперішня влада цьому не перешкоджає. Крім того, є шанс розширити свій плацдарм за рахунок народних депутатів із монобільшості — про це свідчать результати голосування за відставку Генерального прокурора.
3. Під час війни в тил ворога засилаються диверсійні групи для знищення, найперше, інфраструктури і важливих військових об’єктів. Саме цим і займаються сьогодні агенти Кремля у нас: руйнуються державні інститути, сіється недовіра до них, розширюється безлад і хаос; під час реальної війни проводиться децентралізація країни, що веде до її «розповзання на удільні князівства» за слабкої центральної влади; розпродаються стратегічні об’єкти. Рупорів Кремля під прапором «свободи слова» лише дедалі більшає на телеканалах, і вони стають ще відвертішими й агресивнішими. Позаяк відчули слабкість влади. Коли одному з них прямо заявили, що він пропагує точку зору Кремля, він відповів: це моя точка зору, і я маю право її висловлювати. Демократія ж! Свобода слова! Принагідно хочу розповісти історію часів Другої світової війни.
Із території фашистської Німеччини на Англію вів радіопередачі чоловік, якого в Англії називали «лорд Гав-Гав» («Haw-Haw»). Він висловлював свою точку зору на події того часу. Свобода ж слова! Після війни англійці виловили його, привезли в Англію, судили і повісили. Цей Вільям Джойс нікого не вбивав. Але Англія, як колиска європейської демократії, засвідчила, що під час війни демократія та свобода слова несумісні. У нас таких «гав-гав» або гебельсят вистачає. Користуючись тим, що війна у нас офіційно не оголошена, вони розмахують прапорами «свободи слова», «права на висловлювання своєї точки зору» і руйнують тили країни зсередини.
4. Під час війни нейтралітету не буває. Чи оголошена війна, чи ні. Чи є у нас ті, хто орієнтується на схід, тобто на країну-агресора, і пропагує, проводить її політику? Питання риторичне, тому що позитивну відповідь на нього знають всі. Передусім, це ті, хто планує відсвяткувати День Перемоги разом з агресором. І вони туди поїдуть, звичайно, не в якості офіційної делегації парламенту України, а як приватні особи; а там уже їх представляють як делегацію парламенту. І це буде їхня перемога. І наша поразка, якщо ми нічим не зможемо цьому зарадити. Не стільки до, як після їх повернення. Це ті, хто називає владу України (хай би якою вона була — слабкою, непослідовною, олігархічною) фашистською і нацистською. Це ті, хто в полемічному запалі прирівнює патріотів до фашистів (В. Рабінович). Це ті, хто Революцію гідності вважає заколотом галичан. На жаль, таких чимало: 15% готові проголосувати за відкрито проросійську ОПЗЖ.
5. Але п’ята колона не тільки користується «подарунками» від влади. Вона веде активну «розвідку боєм»: шукає слабкі місця для розширення свого плацдарму. Це — ідея постачання води в Крим. Як же вони дбають про нещасних українців Криму. Послухаєш гуманітарні плачі Н. Королевської (не тільки про Крим), і так і хочеться натягнути штани, вхопити таксі й витерти їй сльози. Це — законопроект про використання російської мови у Верховній Раді. А раптом вдасться розширити територію «русского мира». До речі: президент демократичної Франції Е. Макрон заборонив у школах використання інших, крім французької, мов. А у нас — робота зі створення міжпарламентської групи (Росія, Франція, Німеччина, Україна) для примусу України до миру. В Європі вистачає корисних ідіотів. Нещодавно О. Лукаш плакалась, що тане надія на мир. І це добре, що тане надія на мир за сценарієм Москви.
6. Але чи має шанс інший сценарій — якщо вже користуватися новою термінологією, — сценарій «гібридної капітуляції» як результат «гібридної війни»?
За фронт на Донбасі ми можемо бути спокійними: наші бійці стримують агресора сьогодні і стримають його завтра. Там добре видно, де ворог. Не так оптимістично виглядає перебіг подій на внутрішньому фронті. Березневі події середи і четверга деякі політологи охарактеризували як «олігархічно-промосковський реванш». Ця точка зору корелюється і з позицією посольства США (на сьогодні нашого найбільш надійного союзника): «...Саме проросійські сили хотіли позбутися Рябошапки ще восени». Капітуляція на внутрішньому фронті відбуватиметься тихо, спокійно, без російських танків на Хрещатику — контракти, договори, меморандуми, СП, більшість у парламенті, декілька провідних міністрів в уряді, «невеличкі» поправки до Конституції — і війну на Донбасі можна буде закінчувати. Сумнівно, що умовний Захід (а конкретно — Західна Європа) захоче активно втрутитись у події. Хіба що висловить занепокоєння з приводу порушення демократичних норм, правил. Але... спокій (нарешті!) на східних кордонах Європи для них вартий того.
І заради чого гинули наші солдати на Донбасі? Заради абстрактних європейських цінностей? І що цьому може протиставити «Рух опору капітуляції» разом з нашими патріотами, які гризуться між собою на всіх телешоу?
7. Деякі пропозиції для недопущення гібридної капітуляції (без деталізації):
• політичне рішення: визнати театром гібридної війни всю територію України;
• розмежувати норми права мирного часу та військового часу; оцінювати дії посадовців державних і недержавних органів, окремих осіб за критеріями військового часу;
• на час дії війни центральним органом державної політики щодо війни стає РНБО з адекватними функціями: її розпорядження стають обов’язковими для всіх державних і недержавних структур без затвердження парламентом і Кабміном; її розпорядження не підлягають оскарженню.
Я не знаю, кому можуть бути адресовані ці та інші, більш продумані пропозиції. Чи є в Україні орган, якому все це було б цікаво?
