Під вогнем белетристів
З блогерских дзотів знову відкрили вогонь, і знову по своїх. Є у нас така прикмета, якщо на східному фронті зміни не на нашу користь, то до гіркоти локальних поразок треба додати помиї зі свого інформаційного відра.
Чому саме помиї — зараз поясню. Під час бойових дій зібрати альтернативну інформацію неможливо. Є тільки офіційний джерела: рапорти командирів підрозділів й дані розвідки. Все інше закрито, хоча б тому, що ідіот з «лєйкою» та блокнотом», що викидає в мережі все, що бачить і чує, небезпечніший за диверсанта. Свідчення очевидців, тобто громадян, які залишилися в зоні боїв, не є об’єктивними, якщо ми збираємося оцінити не фрагмент, а цілу картину того, що відбувається. Іноді очевидці не відрізняють своїх від чужих ...
Тому перше питання до віртуальних гудеріанів, що командують сайтами: звідки дрівцята для розпалювання пристрастей? Тобто звідки, з чого і в ім’я чого з’являються обвинувачення керівників АТО й генералів ЗСУ та накази по мережах. У старі часи це називалося деморалізацією тилу і до хлопців, що розкидали листівки про продажність командирів своєї армії, приходили, щоб взяти із собою, військові поліцейські. Тому що в контррозвідці знають: на війні викривальна інформація найчастіше приходить від ворога. Я пам’ятаю, як американські журналісти збунтувалися під час «Бурі в пустелі», коли армія приховувала від них правду про операцію. Але збунтувалися заради відкриття інформації, а не заміни її своєю вигаданою або ймовірною.
Навіть якщо в керівництві ЗС та оперативних з’єднань відбуваються якісь незрозумілі речі, то вони не підлягають публічному розгляду. Такий закон війни. І мені незрозуміло, як журналісти та белетристи б’ють по нашим штабам, майже не чіпаючи супротивника. Чому фотографії наших полонених миттєво заповнюють мережі, а переможені російські окупанти — поза ефіром? Адже і зарубіжні спостерігачі зробили висновок, що втрати з обох боків приблизно рівні.
Хтось скаже мені, мовляв, суспільство має право знати правду, тому й потрібні хвилі безтурботної щирості та дружне «Ні» цензурі. Але, по-перше, де правда, колеги? По-друге, що змінюється після викривальних публікацій щодо Іловайського котла або Донецького аеропорту? Ну хіба що слабшає довіра людей до армії.
Тож давайте не гратися в комп’ютерні ігри з живими солдатами й офіцерами. І якщо душа белетриста проситься в тіло полководця, то почніть кар’єру з військкомату.
