Післямова до 22 червня
«Гуманісти», хто закликає «дати ветеранам спокійно дожити свій вік» і «не забирати в них святі дні» насправді трактують Україну як частину «русского мира»
На жаль, в Україні донині вистачає «ідіотів», навіть серед начебто освічених людей. «Ідіотів» не в медичному, а в суспільно-політичному сенсі, в якому це поняття вживалося в античній Елладі, тобто нездатних до громадянських справ і до управління державою осіб. От і 22 червня 2018 року кілька таких осіб сповна виявили себе в публічному просторі. Лейтмотивом їхніх виступів було те, що не потрібно скасовувати 9 травня як День перемоги (а натомість відзначати 8 травня — День пам’яті та примирення), так само не слід, як нині пропонується, переносити День скорботи і вшанування жертв війни з 22 червня на 1 вересня — це роз’єднує людей. Мовляв, дайте ветеранам спокійно померти, дожити свій вік, не робіть новацій, не забирайте в них «святі дні».
Насправді роз’єднували і роз’єднують як людей в Україні, так й українців із іншими народами, що воювали з нацизмом та фашизмом, саме ці особливі радянські «червоні дні календаря». В часи СРСР у Західній Європі День перемоги над нацизмом і встановлення миру відзначався 8 травня. А 9 травня — це День Європи. І як тільки в 1988 — 1990 роках посипалися маріонеткові комуністичні режими в Центрально-Східній і Південно-Східній Європі, так і відзначення перемоги над «коричневою чумою» на державному рівні там змістилося на 8 травня. Втім, місцеві комуністи й русофіли понині святкують 9 травня, начепивши на груди «колорадські» стрічки... Але на це вітчизняні «ідіоти» (нагадаю, в давньогрецькому сенсі поняття) не зважають. Як і на те, що європейські народи вступили в Другу світову війну раніше за СРСР. На поляків, які розпочали нерівний бій з нацистською армією 1 вересня 1939 року, після підписання Пакту Молотова — Ріббентропа, який зробив СРСР та Третій Райх союзниками в поділі Центрально-Східної Європи. І на французів та британців, які спільно 1940 року вибили найкращі кадри Люфтваффе, а потім Великобританія рік практично самотужки протистояла Німеччині та Італії, підтримуваним СРСР, який мав із обома цими державами угоди про дружбу. І на сербів чи греків, які героїчною партизанською боротьбою приковували до себе десятки дивізій Німеччини та її союзників. І на норвежців із голландцями (маленькі країни, але їхні величезні торговельні флоти зробили неабиякий внесок у розгром нацизму...). І на албанців... Усі ці європейські народи, повторю ще раз, вступили у війну з нацизмом та фашизмом раніше за Радянський Союз, який до останнього «дружив» із Гітлером і рятував того від нестачі продовольства та промислової сировини. То, може, в сенсі встановлення дати відзначення перемоги над «коричневою чумою» вони мали більше прав, ніж товариші Сталін і Брежнєв (перший «призначив» 9 травня днем «особливої» радянської перемоги, а другий відновив статус цього дня як вихідного, бо після 1947-го і до 1965-го це не був «червоний дань календаря», і нічого, «святим днем» не вважався...
Ба більше: навіть на просторах СНД вже давно далеко не всюди відзначають «перемогу у вітчизняній війні»: у Вірменії 9 травня — це День Перемоги і Миру, в Узбекистані — День Пам’яті та Почестей, а в Молдові — День Перемоги та пам’яті героїв, що полягли за незалежність Батьківщини.
Утім, головне тут інше: українці та білоруси — як європейські, хоч і бездержавні на той час народи, — воювали з нацизмом ще тоді, коли СРСР був союзником Гітлера, а Червона армія зі зброєю в руках допомагала Вермахту. Зокрема, українці (і не лише галичани й волиняни, а й чимало колишніх офіцерів УНР, як-от генерал Шандрук) воювали з нацизмом із 1 вересня 1939 в лавах Війська Польського, а потім — аж по 2 вересня 1945 року в лавах різних армій на різних театрах бойових дій. Отож уважати тисячі й тисячі тих українців, що загинули у складі Війська Польського у той час, коли Сталін із Ріббентропом пили в Кремлі шампанське за здоров’я «улюбленого фюрера всіх німців», підписуючи 28 вересня 1939 року угоду про дружбу й кордон, людьми «другого ґатунку», ведучи мову тільки про «велику вітчизняну» — це навіть не «ідіотизм», це щось куди більш аморальне...
І кому це давати «спокійно дожити свій вік»? Членам забороненого судом «союзу радянських офіцерів», які влаштували в Дніпрі 22 червня дійство з покладанням квітів до меморіалу Слави? Так серед них, зважаючи на фото та відео, де фігурували зовсім не 90-літні дідусі й бабусі, ветеранів Другої світової війни не було. А от ветерани каральних експедицій проти борців проти сталінського тоталітаризму — не тільки проти українських, а й проти литовських, латвійських чи польських формувань — цілком могли бути. Адже «гуманне» вітчизняне законодавство прирівнює всіх «есесівців Абакумова та Берії» (Сталін-бо сам не раз називав Берію «нашим Гіммлером»), аж по 1955 рік, до ветеранів війни... Проте найбільше, схоже, серед активістів «союзу» колишніх політпрацівників й «особистів», тих, хто вже в повоєнні часи якщо і воював, то в цілком безпечній сфері — з вільнодумством і дисидентством...
Ну а справжні ветерани, які дожили до наших днів, — це такі люди, як 100-річний капітан першого рангу Іван Залужний, якому 22 червня в Запоріжжі президент Порошенко вручив орден «За мужність», особливо відзначивши його внесок у патріотичне виховання молоді. На це ветеран (чий онук молодший лейтенант Іван Гутник-Залужний загинув смертю героя 2014 року) відповів главі держави так: «Ми віримо у сучасну молодь. Вони кажуть: «ми боротимемося до останнього патрона, але на нашу землю ніхто не зайде». Тому слава, слава, нашій героїчній молоді і слава Україні». То де тут «роз’єднання людей», якщо це справжні українські громадяни?
Тож ті «гуманісти», хто закликає «дати ветеранам спокійно дожити свій вік» і «не забирати в них святі дні», насправді не є гуманістами; вони трактують Україну як частину «русского мира», з імперськими святами і традиціями. А це надзвичайно небезпечно, бо підтверджує улюблену тезу Путіна про те, що росіяни й українці, мовляв, фактично той самий народ, з єдиною історією та культурою. Втілення цієї тези в життя вже коштувало України понад десять тисяч людських життів, убитих, зокрема й в ім’я окремої від усього світу «перемоги», якої насправді ніколи не було, оскільки Гітлеру хребет перебили не Сталін з Молотовим і Берією, а війська Об’єднаних Націй і Рух Опору...
