План Путіна виявився гітлерівським сценарієм
Нинішнє покоління західних політиків може опинитися в одному ряду з тими, хто не хотів помічати Голодомор, Голокост, концтабори та ГУЛАГ
Після виступу Путіна перед журналістами не забарилася реакція американської амбасади, яка вказала на десять брехливих повідомлень у його багатослівній промові й у відповідях на запитання. Проте головне було упущене — аж надто волаючою була брехня — Путін розмірковував про Україну не як про суверенну державу. Значну частину виступу становили вказівки та рекомендації новій українській владі аж до того, які референдуми їй слід проводити в найближчому майбутньому. При цьому Путіна ніскільки не бентежила відсутність логіки в поєднанні цих повчань з невизнанням легітимності влади, якій він віддавав вказівки.
Як я кажу в таких випадках, класики всі передбачили. Путін поводився як персонаж комедії Олександра Островського «На всякого мудреця доволі простоти» Нил Федосійович Мамаєв, якого прозвали «новітній самовчитель», оскільки «він вважає себе розумнішим за всіх і всіх повчає. Його хлібом не годуй, лишень прийди поради попроси».
У цьому порівнянні немає ніякої демонізації, навпаки, образ Путіна, що за всіма статтями (у тому числі й кримінального кодексу) претендує на роль вождя нації, стає буденним і повсякденним, начисто позбавленим харизматичності, яка визначається Максом Вебером як позаповсякденність. Немає в промовах Путіна і жодного ідеологічного ядра, він не ставить жодного надзавдання перед нацією і суспільством. Він один зі всіх (пробачте, не писатиму «зі всіх нас», хоча й потрібно було б, — пальці не піднімаються настукати таке на клавіатурі), він не з броньовика виступає і не з балкона особняка Кшесинської. І навіть не з трибуни чергового історичного з’їзду. Його формат — кухонний, навіть не салоновий. У светрі або голим до пояса він виглядає органічніше, ніж у краватці.
Але це не демократизм. І навіть не популізм. Це неототалітаризм. У путінській повсякденності приховується презирство до інституційної держави з її протокольними та іншими умовностями, на зразок стриманості при міркуванні про справи інших країн і народів. Це, зрозуміло, одна з рис неототалітарного стилю, що має мало спільного з великим стилем колишнього тоталітаризму.
Тоталітаризм класичний вів своє походження від інтелектуальних і естетичних явищ елітарної культури. І прагнув до ціннісного самоствердження. Він ставив перед собою завдання масового подолання повсякденності у війні і мирному житті, до мобілізації через атомізацію колишнього суспільства. Неототалітаризм, прекрасним (не кажу «яскравим», бо яскравість виключено) персоніфікатором якого є Путін, замінює вульгарність пафосу вульгарністю побуту, вульгарність трибуни вульгарністю кухні. Він походитить від масової культури, підпорядкувавши її і підкоряючись їй.
Викривати Путіна в брехні безглуздо. Цього не зрозуміє ні він, ні ті, хто йде за ним. Всі вони живуть синкретичною правдою міфу, їхня міфопоетична картина світу не може бути порушена жодною інформацією. Вважає глава адміністрації президента Росії Сергій Іванов, що Новосибірська область податковий донор, а Москва — паразит, і все. І плювати, що все йде з точністю до навпаки, причому Новосибірськ не лише не донор, але й посідає перше місце за вивозом капіталу з Росії. Показово, що реформування РІА «Новости», що стає частиною пропагандистського холдингу, почалося з фактичної ліквідації кореспондентської мережі в самій Росії. Інформація про життя країни стає, м’яко кажучи, небажаною.
Путін і росіяни живуть у рівнобіжному світі, де діють інші правила, де інші цінності і принципи. А при зіткненні із зовнішнім світом можливі найрізноманітніші колізії. І вже тут моральних оцінок ніяк не уникнути.
Це ганьба і для армії, і для держави — направляти за кордон солдатів і офіцерів зі зрізаними погонами і споротими нашиваннями. І тому є підстави назвати всіх військовослужбовців російських збройних сил, що перебувають зараз у Криму, боягузами і негідниками. Разом з тими, хто їх послав, включаючи верховного головнокомандувача. Він і його генерали вчинили особливо підло ще й тому, що там, у Криму, російські солдати й офіцери не захищені нічим і ніким. З правового погляду, вони ніхто, їх можна не брати в полон, а розстрілювати на місці.
«Снова русские при деле
Снова ссут соседу в борщ
Снова все помолодели
Обрели былую мощь.»
Російські війська зайняті в Криму своєю головною й улюбленою справою — гидять. Так само вони гидили в Грузії. У російського воїнства новий бойовий клич — з «Мелкого беса» Федора Сологуба:
«Давайте гадить!»
А як же раціональні пояснення, інтереси, вигода, те та се? Це і є раціональне пояснення. Головним завданням російської зовнішньої політики, так само як і внутрішнього управління (у Росії вже немає внутрішньої політики) є заперечення будь-яких позаповсякденних цінностей. Мета неототалітаризму — позбавити весь світ «снів про щось більше», почавши з найближчих сусідів. У Грузії це вже вдалося: до окупантів їдуть на Олімпіаду і радісно постачають їм боржомі та вино.
Для місії ОБСЄ і ООН у Криму, для всіх, хто відвідує Україну, для цивілізованого світу в цілому зараз така ж ситуація історичного вибору, як під час голодомору. Помітити чи не помітити, визнати чи не визнати очевидне — військове захоплення Криму російською армією зі споротими погонами і нашивками. Тобто визнати або не визнати правителів Росії брехунами та негідниками.
Дуже не хочеться визнавати. Дуже. Що ж тоді? Як далі з ними будувати бізнес? Та й не лише бізнес, але й дипломатію. Приймати їх як раніше? Невже все міняти.
Втім, вихід є. Судячи з усього, посланцям ООН і ОБСЄ не дадуть працювати в Криму. І буде це на взаємне задоволення: дипломати вмиють руки і скажуть, що нічого побачити і ні в чому розібратися не змогли. Вони будуть позбавлені необхідності визнавати російську окупацію. Тобто мету вторгнення буде досягнуто. Українці будуть змушені жити з відчуттям меншовартості. Подібні приниження в довготерміновій перспективі націю не об’єднують — настає депресія і розчарування, і жоден МВФ, жодна фінансова допомога цього не виправить.
Європейські і світові кредити, будь-яка інша допомога і підтримка стануть спробою цивілізованого світу компенсувати своє безсилля перед настанням російського неототалітаризму. Але чисту совість не купити. Нинішнє покоління західних політиків може ввійти до одного ряду з тими, хто не хотів помічати голодомор, голокост, концтабори і ГУЛАГ. В один ряд із Даладьє і Чемберленом. І як би не сталося так, що і в один шерег із Квіслінгом і Петеном.
Судячи з нових формулювань референдуму і перенесення його дати, Крим буде анексовано за гітлерівським сценарієм. Рейтинг Путіна всередині країни різко виріс. У Росії пройшли незворотні зміни, подібні до тих, які описав Ремарк у романі «Тіні в раю»:
«Нацисти не з Марса звалилися, і вони не зґвалтували Німеччину. Так можуть думати лише ті, хто покинув країну в тридцять третьому. А я ще прожив у ній декілька років. І чув рев по радіо, густий кровожерний рик на їхніх збіговиськах. Це була вже не партія нацистів, це була сама Німеччина».
Окрім кровожерливого рику, чутно ще й щось гірше — одвічні російські заклики заспокоїтися, усвідомити, що всі брешуть і що в усіх своя правда, що всі винні і що немає в світі винних. І взагалі, панове, це низькі матерії.
Високими матеріями виявляється законопроект про кримінальну відповідальність за «антиросійські» публікації. Але це вже явно зайве. За бажання будь-якого критика влади зараз можна засадити за екстремізм, а в перспективі — за державну зраду.
На закінчення декілька слів prodomosua — на захист своїх колег. Мені довелося зіткнутися із заявами, що жоден російський ЗМІ і жоден російський журналіст не повідомляють нічого достовірного про Україну. Вважаю цю позицію образливою для російської журналістики і російської громадськості та вкрай шкідливою для України і українців. Прошу всіх пам’ятати про одне. При нинішньому розвиткові подій кожен, хто мешкає в Росії і не приховує, що його позиція не збігається з офіційним, а значить, масовим поглядом, сідаючи за комп’ютер, розуміє, що, можливо, це останній текст, який йому вдасться донести до читача. Чи то публікація в медіа, чи то розміщення матеріалу в соціальних мережах. І доволі ймовірно, що скоро він розумітиме, що це, можливо, останній текст, який йому вдасться написати.
