«Потішний» диктатор
За на перший погляд нелогічними вчинками Олександра Лукашенка слід вбачати цілком зрозумілу логіку інтересів Кремля
«Я хочу випити цю чарку російської горілки ...» - сказав якось дуже давно Олександр Лукашенко в товаристві Бориса Єльцина в Кремлі під час підписання так званого «договору про співтовариство» - предтечі «союзної держави». Сказав, похвалив дружбу між Росією і Білоруссю, одним махом випив і потім різко кинув на підлогу розбивши чарку в друзки. В ефірі всі могли побачити високого, сильного, повного енергії і амбіцій білоруського лідера. А поруч з ним роздутого, з уже явними проблемами зі здоров'ям і все більше виразною дисфункцією мови президента неосяжного держави, що стагнує. Очевидно було, що Лукашенко мітив далеко за межі своєї країни і осколки чарки розкидав в Кремлі по-хазяйськи як у себе вдома. Це не могло сподобатися Єльцину (так само і тим хто за ним стояв), який не дивлячись на свою прогресуючу фізичну немічність, все ж мав величезну силу волі і залізну хватку.
Можливий новий лідер «союзної держави», який в масах асоціювався зі «світлим минулим», але не з закостенілістю як у Зюганова і не з неприхованою абстиненцією як у Єльцина, раптом «вляпався» в історію з підозріло активізованим і явно шукаючим «пригод» ... опозиційним журналістом Павлом Шереметом, який працював на російській центральний телеканал ОРТ. Останнього довелося посадити. «Демократ» Борис Єльцин обурився цим кроком і, як благородний борець за свободу, справедливість і права журналістів, зажадав відпустити Шеремета і ... не пустив на територію Росії літак Лукашенка. Так Шеремет знадобився Кремлю (і не один раз), а Лукашенко, який перш за все асоціювався з державником і господарником, почав набувати негативний образ узурпатора. Російське телебачення розвернуло явну атаку на Лукашенка, який мав особливість їздити по всій Росії і зустрічатися з народом – типова передвиборча поведінка. Наприклад, вже тоді популярний Олександр Невзоров буквально проводив паралель між Лукашенко і Гітлером цитуючи висловлювання президента Білорусі в яких той необережно погоджувався з диктатором Другої світової війни.
Загалом, білоруський президент остаточно перетворився на опудало, потрапивши в капкан своїх же амбіцій там, де ставки розігрували зовсім інші гравці. У підсумку Єльцин зумів з останніх сил станцювати на сцені в передвиборній гонці другого терміну в 1996-му році. Ну а після Єльцина місце в Кремлі для Лукашенко остаточно було «замовлено».
Незважаючи на те що спочатку недосвідчений Путін почувався незручно в товаристві Лукашенко тет-а-тет бо той на нього «тиснув», згодом Москва для президента Білорусі стала не метою, а куполом, що забезпечує його екстенсивну економіку доступними ресурсами і не залишає в остаточній самоті на міжнародній арені. Такий собі консенсус інтересів узурпаторів влади, де національні інтереси Білорусі виявилися не при справах. Що означає це для Білорусі як держави і білорусів як нації можна зрозуміти на прикладі окупованих територій України, де в ізоляції виявляються потворні трансформації свідомості значної частини народу.
З тих пір Лукашенко став «потішним» диктатором для Кремля. Хто був в Кремлі той можливо бачив там «потішну карету». Це така собі маленька каретка для царевичів, в якій їх «возили» для розваги. Ось і глава цілої держави пішовши на змову з Кремлем перетворився на такого собі іграшкового суб'єкта самостійність якого сумнівна навіть в його ж вотчині. Бо ті ж спецслужби Білорусі абревіатура, яких апелює до «тумана холодного прошлого» - КДБ, за фактом є філією ФСБ. Якщо ізоляція в зовнішній політиці ще більше штовхає Лукашенка до рук Кремля, то його нервозність і жорстокість у себе вдома доводить, що він реально боїться не тільки втрати влади, а й відплати - типового синдрому деспотів. Цим він і небезпечний бо без ресурсів, впливу, підтримки його слухняними руками Кремль може здійснювати наймерзенніші дії і при цьому позиціонувати себе ще й «миротворцем», який усмиряє «збожеволілого» диктатора.
Знищуючи опонентів в тому числі в буквальному сенсі, показово б'ючи людей на акціях протесту, ганяючись на землі і в небі за юними опозиціонерами, ігноруючи здорові правила цивілізованого суспільства диктатор створює ситуацію незворотності, коли вже більше не вийде показати себе перед світом добрим сусідом в столиці якого проходять переговори «з мирного врегулювання». «Точка неповернення» для Лукашенка давно поставлена і стає лише жирніше. Утримуючи владу такими методами Лукашенко продовжує наповнювати кейс злочинів за які в разі чого доведеться понести відповідь. А такий випадок в обраній для нього Кремлем ролі цілком можливий. Якщо він втратить інтерес для Кремля, то цілком може бути «згодований» в зручний момент. Не важливо в якому образі - мученика або сатрапа, героя або нікчеми. Адже у будь-якої маріонетки, якою награлися, є свій останній вихід на сцені.
Поки ж Кремль всіляко використовує цілком придатного Лукашенка в якості пугала даючи можливість «кермувати» йому цілою країною на кордоні з НАТО і потішаючись фобіями тирана. На його тлі Путін хоч і виглядає непередбачуваним і небезпечним, але діалог з ним не такий принизливий. Все таки диктатор ядерної держави. Цим навіть можна пояснити нібито передбачливу обережність, млявість і апатію Заходу. У свою чергу безпорадність Заходу перед Білоруссю - це огидне приниження, коли під ногами бігає безумець, плутає ходу, а дати йому «по шиї» немає можливості. Та й бажання такого особливо немає.
При чому лякає не так сам безумець, у якого немає відповідного потенціалу для агресії, як той хто за ним стоїть. Тому за будь-якими на перший погляд нелогічними вчинками Олександра Лукашенка слід вбачати цілком зрозумілу логіку інтересів Кремля. Для Білорусі - це небезпека для опозиціонерів, які потрапляють в пащу Лукашенка і очевидна її нинішня неспроможність як суверенної держави. Для України - це небезпека у вигляді відкритих дверей для агресора (Росії) з півночі, коли сусідній деспот виявиться скинутої маскою з морди кремлівського хижака.
Валентин ТОРБА, «День»
