Повернення інтелектуалів?
«Україна і майбутнє Європи». Так називалась публічна лекція відомого історика, професора Єльського університету і постійного наукового співробітника Інституту гуманітарних наук Відня, австрійця за походженням Тімоті Снайдера, яка відбулася 20 червня у приміщенні київського Мистецького Арсеналу.
Організована і проведена за усіма законами гарного інтелектуального шоу, вона все ж має право претендувати на унікальність завдяки глибині і серйозності піднятих лектором питань та тих пропозицій, які висловив професор Снайдер щодо можливого майбутнього Європи та України. Розпочав розмову Тімоті Снайдер із головного запитання для усіх постколоніальних країн, а саме: «Що робити після імперії?»
Варто зазначити, що історик Тімоті Снайдер, на відміну від багатьох сучасних неоліберальних мислителів Заходу, а тим більше істориків, філософів та політологів Росії, стверджує однозначно, що Україна була колонією Російської імперії як до 1917 року, так і в часи СССР. І це, на думку професора, не унікальна ситуація, бо історія Європи – це історія імперська. Росія лише була найостаннішою серед імперій Європи. Сьогодні вона на черговому витку розпаду. І у тому, що розпад таки відбудеться остаточно і безповоротно, сумнівів немає. Історія знає, як то сталось із Османською імперією, Австро-Угорською, Іспанською, Британською та Голландською. Розпад Росії – це лише питання часу, зазначив дослідник.
Для України, яка прагне мати власне майбутнє, фактично немає вибору між Європою, що означає для неї – демократією, та Росією, тобто новою колоніальною залежністю та в майбутньому – занепадом і руйнуванням разом із імперією Кремля. На думку історика, Україна сама не зможе вирішити власні проблеми, як і уникнути їх, адже вона є центром Європи і знаходиться на найнебезпечнішому перехресті цивілізацій. До речі, про «центральність» України в європейській історії професор Снайдер писав у широко відомому монографічному дослідженні «Криваві землі».
Сучасна Європа, на думку науковця, не розуміє значення України для її майбутнього. А саме наша країна здатна запропонувати нове відродження Європи і тим самим забезпечити її майбутнє, яке сьогодні майже втрачене. Втрачене тому, що європейці фактично відмовились від демократії як цінності у всій її цілісності, зосередившись в основному лише на матеріальному добробуті. Така позиція та ставлення до власного життя, на думку Тімоті Снайдера, є дуже небезпечною у теперішній ситуації. Адже світ вступив у добу тектонічних трансформацій. Нерозуміння сутності того, що відбувається сьогодні, небажання знати власне минуле, у якому посіяні зерна прийдешнього, може привести Європу до ситуації втрати власного майбутнього. Європейці розучились задавати головне питання будь-якого початку розуміння. І це головне питання не «Як?», яке увесь час ставить політичний істеблішмент Європи. Це питання – «Чому?» і «Для чого все це потрібно?»
Професор вважає, що саме Україна ще здатна на зверх-зусилля у пошуках відповіді на кардинальні питання доби. І головне – ставить ці питання сьогодні. На його думку, свідченням того є українські революції і особливо Революція гідності, яка, фактично, перевідкрила Україну для європейців. І тому одна із головних порад для українців – не просити Європу прийняти їх до ЄС, не «вимолювати» членство, тобто, не створювати для себе ситуацію, коли європейські бюрократи будуть увесь час вказувати на існуючі недоліки (а такі завжди можна знайти), а самим у себе вдома побудувати справжню розвинену цілісну демократію, «демократію з українським обличчям». Творчість, базована на науковому підґрунті, тут лише вітається, бо модель державності, як і живий процес побудови справжньої демократії ніхто не повинен заганяти у вже частково змертвілі форми. Історик закликає українців зробити власну модель демократії такою, щоб сам Євросоюз прийшов до України з проханням вступити в ЄС. Адже європейцям стане очевидним той факт, що саме за Україною справжнє майбутнє, а не урізана до утилітаризму модель демократії. Як на мене, пропозиція пана професора дуже слушна. Зрештою, кожна спільнота, як і кожна особистість натикається на запитання: «У чому сенс цього життя-буття?» Навряд чи мисляча істота здатна «загнати» його у власний холодильник чи виміряти розмірами власного шлунку, хоча і шлунок не має бути голодним.
Лектор наполягав на тому, що для нашої країни насправді є лише два шляхи в майбутнє – побудова розвиненої демократії разом з європейцями чи сповзання до тоталітарної самонігіляції разом з Росією. І вся відповідальність тут лежить саме на українському народові. Досить «кивати» на північного сусіда, пояснюючи свої негаразди його існуванням під боком, наголосив пан професор. Ми повинні самі вилікуватись від хвороби імперіалізму. До речі. Під час обговорення посол Нідерландів, який був присутнім на лекції Тімоті Снайдера, задав питання щодо перспектив власної країни. На що дослідник дав дещо неочікувану відповідь, стверджуючи, що його країна нарешті позбавилась імперської хвороби, бо 500 років існування Голландської імперії не пройшли без «ускладнень» для здоров’я соціуму.
Повертаючись до України, варто зупинитись ще на одній пропозиції для неї, висловленій Тімоті Снайдером, яка була досить неоднозначно сприйнята аудиторією слухачів (а це – в основному були молоді люди; до речі – зал був переповнений). Науковець запропонував українцям, як людям, добре ознайомленим із російською культурою та мовою, стати її «перекодувальником» як для самої Росії, так і для Європи. На думку Снайдера це потрібно робити, бо Європа погано розуміє Росію. Що ж до самої Росії, то Україна може показати їй «інший, людяний бік» російської культури. На думку Тімоті Снайдера таке культуртрегерство України буде активно працювати на утвердження її позитивного іміджу. На запитання із залу, чи не краще дати спокій тій культурі, а натомість сконцентруватись на власній, пан професор сказав, що питання про усебічний розвиток власної навіть не повинно підніматись. Це першочергове завдання.
У лекції професора Снайдера прозвучало ще чимало цікавого. Та можливо найцікавішим в усьому цьому є той факт, що в Україні з’явились ознаки процесу «повернення до інтелектуалів». У цьому розумінні українська спільнота пройшла певне «коло» за час власної новітньої незалежності. У перші пострадянські роки був відчутний запит на інтелектуалів, здатних хоча б частково відповісти на запитання: «Камо грядеші?» Потім вони були усунуті на маргінеси суспільного простору та замінені на «рєшал» від політики та бізнесу, на тих, хто намагався у країні без чітко визначеного шляху в майбутнє, розчахнутою між двома векторами, відповідати на питання «Як?» Що з того вийшло, бачимо сьогодні. Тому «повернення інтелектуалів», якщо це насправді серйозно, варто вітати, як варто пам’ятати, що у нас є і власні мислячі голови.
