Повернути своє
Переселенець – це громадянин України, якому всього тільки прийшлось почати життя спочатку на своїй українській землі
Якщо на самому початку війни тема повернення окупованих територій ще лунала певний період під соусом чи-то деокупації, чи-то реінтеграції, то зараз, на восьмому році російської агресії, вона давно вийшла з форварду новинних приводів. Взагалі тема відновлення територіальної цілісності, суверенітету, яка має бути однією з ключових в нашому соціальному і політичному житті, підніматись на рівень історичного значення, буквально потонула в освоєнні грантових програм, сумнівних дискусіях щодо «мови ворожнечі», політичних диспутах і обіцянках. Її розтаскали на гасла в популістичних баталіях на ток-шоу, розмазали по аморфним і ритуальним заявам представників влади, яка своєю поведінкою часто підриває сам вживаний термін «територія, яка тимчасово непідконтрольна українській владі». Адже вдумаємось в кожне її слово. «Тимчасово» - значить офіційний Київ артикулює свої наміри повернути ці території або прийняти їх, якщо окупант самостійно вшиється звідти. «Непідконтрольна українській владі» - а якій тоді владі вона підконтрольна? Російській? Але «их там нет». Цю позицію треба постійно доводити і те, що ми і світ знаємо про це, ще не є аргументом в міжнародному праві, яке очевидно не відпрацювало досконало відповідні ефективні механізми наддержавних інституцій, які могли б вирішувати спори такого характеру. А ще один «Нюрнберг» давно потрібен. На нього давно зачекались багато сучасних «Гітлерів», які переконали свій народ у винятковості і праві «вершить судьбу человечества». Тим більше такий агресор як Росія навчилась і сумлінно вчиться використовувати на світовій арені тактику з одного боку шантажу, а з іншого камуфлювання. А та ж сама ситуація з малайзійським боїнгом MH-17, який був збитий російським «Буком» над окупованою територією України влітку 2014-го року, показала, що міжнародне правосуддя на цьому етапі не здатне вийти за межі індивідуальних позовів, суто матеріальних компенсацій постраждалим та обвинувачень конкретних осіб, а не в цілому країни агресора, яка цих осіб послала на війну і той самий «Бук» їм вручила. І тут, здавалося, смерті громадян різних країн мали б стати приводом хоча б для широкого дискурсу – де є Зло? І як це Зло знешкодити? Але і тут трагедія стала лише прикрим епізодом на тлі розмов про європейські права і свободи. Що й казати тоді про безпомічних українців в одній із катівень, як-от тюрма «Ізоляція» з їхніми «Паличами», які зокрема на свій день народження катували в’язнів на очах «ихтамнетных» ФСБешників? Знову прикрий епізод, знову фрагмент, знову лише уламок реальності, яка так швидко змінюється і в якій все так легко забувається.
Окупаційні адміністрації, найманці, проросійські бойовики, тощо – це терміни, які стосуються конкретних осіб і сил, що діють на окупованій території України і широко вживаються в українських ЗМІ, але кожний з них повинен бути обґрунтований юридично адже є елементами відображення реалій, конкретних злочинів конкретних осіб і держави – Російської Федерації. Більш того, арсенал цих дефініцій має бути методично уніфікований, а не відданий на поталу довільного стилю і власної часто ангажованої уяви. Це торкається перш за все ЗМІ, які часто говорять про свободу слова і забувають про відповідальність за слова, та представників влади і політиків, які зазвичай люблять себе в державі, а не державу в собі.
Досі потуги української сторони на міжнародному юридичному фронті носили характер фрагментарний, а від того безплідний. Безумовно, говорити про паритетну боротьбу з армадою російського впливу через європейських чиновників дарма. Але все більше уявляється, що кволість такої боротьби пояснюється відсутністю потенції в самому українському центрі. Від того і хаос в артикуляції своїх позицій.
Не треба бути прибічником теорій змови або адептом параноїдальних ідей, щоб розуміти факт роботи російської агентури на наших теренах в тому числі і серед представників влади про масштаб якої можна лише здогадуватись. Що й казати про нас, якщо, наприклад, в США звичайні розкручені американські блогери в соціальних мережах мають можливість непогано заробити на російській пропаганді, яка потужно працює аж за океаном. Більш того, інформаційні вкиди там з’являються в тому числі в поважних виданнях і є свого роду «чорною міткою» для самого Вашингтону. Тому приклад одна з статей осінню цього року від 19 листопада в Politico авторства Семюеля Шарапа про «огидний компроміс» з показовим закликом «Україну потрібно здати», яка за своєю суттю і навіть термінологією співзвучна з іншою статтею (29 грудня 2016-го року) українського олігарха Віктора Пінчука в WSJ про «болісні компроміси». Згадана цьогорічна стаття одного з цілого пулу авторів, які артикулюють кремлівські позиції через свою «обізнаність» в темі, з’явилась під час не лише політичної кризи в Україні, яку очевидно без гальм розганяють всі сторони українського політикуму, але й відвертого та зухвалого воєнного шантажу Путіна на кордоні з нашою державою. Ба більше, ще й на кордоні з Євросоюзом через експорт мігрантів. Тож що може протиставити такій навалі українська сторона, якщо навіть позиції Заходу часто виявляються рихлими і вразливими? Виключно внутрішню монолітність позицій, лише внутрішню консолідацію, лише внутрішній остов.
Натомість бачимо зворотнє – сейсмічну, а не державницьку активність влади, клювання суспільства на класичні гачки розбрату та постійна напруга – «нападе Путін чи не нападе». Останній щоразу примушує Україну акумулювати зусилля на обороні заміть вирішення соціально-економічних питань. Відповідно економіка нашої країни і без того з купою проблем знаходиться в постійній лихоманці.
Про яку реальну політику по відновленню територіальної цілісності в таких умовах може йти мова? Тим більше враховуючи що на цих територіях зараз важко знайти електорат за який будуть боротись нинішні політичні верхівки. Більш того існує цілком слушна думка, що й в 2014-му році тодішні керманичі, які прийшли до влади на хвилях Майдану, не просто не проявили зацікавленості в сході України та Криму, але й своєчасно заплющили очі на активні процеси російської окупації, які тоді ж не без подачі української сторони почали називати «сепаратистськими», а отже начебто зумовленими внутрішніми факторами. І про це також треба нагадувати, адже принаймні в Луганську і Донецьку (автор - луганчанин) складалось відчуття, що хтось використовує заготовлені методички і вміло роздає їх в тому числі серед українських ЗМІ, які в розгубленості приймали нав’язану термінологію.
На міжнародному рівні акцент на «Путін нападе» (дійсно маємо рекордну концентрацію російських військ вздовж російсько-українського кордону) та страх перед подальшою експансію і новими проблемами від Кремля, який діє по «бєспрєдєлу», відволік від вже скоєного злочину – окупації частини Луганської і Донецької областей та Криму. Автоматично питання деокупації цих територій разом з дискусіями щодо ефективності нормандського формату і доцільності мінських угод відійшли на другий план. Путін знову підвищив ставки і знову його підхід спрацював. І спрацював він не лише тому, що за ним фізична сила, а тому що насправді нічого не змінилось з часів так званого дарма забутого Комінтерну з його розгалуженою системою агентів різного калібру та підкупу. Захід давно тримає ворога у себе в тилу.
З іншого боку в архітектурі світового розподілу впливу, де не те що окупованим частинам українських територій, а й самій Україні визначено мізерне місце, є свої правила. На цьому історичному етапі Україна опинилась на зламі інтересів протилежних полюсів (звідси і слова про «здати Україну» у згаданих статтях, які покликані викласти путінські умови Вашингтону поза телефонних розмов президентів). Раніше ми не були в фарватері Заходу. Росія лише на певний час втрачала пильність вирішуючи свої внутрішні проблеми, але вона ніколи не розглядала Україну як відсторонений об’єкт. Наша ж суб’єктність для неї самої взагалі є питанням життя або смерті в тому образі, якому Московія себе зараз подає, а саме – спадкоємиці Русі, «третім Римом» і центром слов’ян.
У України були спроби вирушити по лоції до берегів Альянсу, коли в 2002 році в нині окупований Донецьк разом з тодішнім Секретарем РНБО Євгеном Марчуком приїздив Генсек НАТО Джордж Робертсон. Але зрештою тодішній президент Леонід Кучма, який не скривав та навіть підкреслював свою тяглість до Москви, згорнув цей процес в тому числі викресливши означені орієнтири курсу України в НАТО із воєнної доктрини. Таким чином ми хронічно залишались під омофором Московії у майже всіх секторах нашого буття ще молодої держави. Але молодої ще не значить нікчемної. Молодої за «паспортом» ще не значить безродної.
Навпаки, ми тисячолітня нація, покалічена і понівечена, яка знаходиться на шляху «від варяг в греки» ментально приречена вижити, а отже відродитись як повноцінна держава з відповідним каркасом ефективних інституцій. Тільки такий внутрішній каркас оснований на національній ідентичності і інституційній сталості може гарантувати нашу суб’єктність в згаданій архітектурі геополітичних інтересів, де хто мовчить того й не чують.
На жаль така внутрішня акумуляція державницьких проукраїнських сил як правило трапляється лише в критичні моменти необхідності спротиву, який часто романтизується. Вона не носить системний характер, але саме в такі моменти нація готова до самоорганізації від чого гостро потребує лідерів, потужних особистостей, глибоких професіоналів. Інакше цей пил швидко розпорошується, увага розфокусовується і неодмінно наступає фрустрація як тло для чергової зовнішньої агресії. Полюси «зрада» чи «перемога» вкотре стають інструментом поверхневої маніпуляції суспільством, яке в прямому сенсі починає плутатись між двох сосен, не помічаючи третю – виховання достойних професійних кадрів, які прагнуть бачити себе в цій країні і здатні бути лідерами, центрами тяжіння, генераторами візій та творцями.
Але повернемось до досі окупованих земель. Коли Москва окупувала частину тоді ще також молодої Фінляндії в 1940 році, майже всі місцеві корінні мешканці полишили окуповані більшовицькою Росією землі. Вони просто не стали жити під владою окупанта і не прийняли будь-яких форм колаборації. В 2014-му році колаборація з окупантом в Україні стала окремим приводом для дискусій. Багато хто не міг полишити свої оселі, багато хто вимушений був піти на умови окупанта в тому числі в питанні отримання так званих «паспортів», а насправді аусвайсів необхідних для реалізації життєвих потреб. Багато хто психологічно не міг бачити в росіянах ворога, який все життя жив поруч за лічені кілометри і з яким колись навіть жили в одній країні. При цьому жодних адекватних програм адаптації для переселенців з окупованих територій так і не було відпрацьовано не дивлячись на безліч громадських організацій, об’єднань та грантових програм.
Що й казати про Донбас, де історично «на заробітках» асимілювались різні народи, якщо вся Україна з початку 20-го століття знаходилась під прапорами різних влад і країн. Лише по Києву марширували по кілька разів різні армії, а саме місто буквально наситилось представниками явища, яке нині прийнято називати «русский мир». І це при тому, що ніякий він не «руський» і ніякий не «мир». То ж у того ж самого Маннергейма при всіх його державницьких позиціях і організаторських талантах було на кого спиратись. Ступінь інфікованості фінів отрутою нав’язаної меншовартості і колаборації були мінімальні. Українська ж нація (і це знову ж таки треба визнати) в цьому плані покалічена кардинально - вичавлена фізично і морально. Чого вартий лише Голодомор. Адже жахлива багатомільйонна цифра замучених в тому числі на сході і півдні України людей, говорить про, як наслідок, в багато разів більшу цифру ненароджених українців і україночок. На їх місце прийшли «освободітєлі», «русский мир» і «два кусочика колбаски». Це трапилось зовсім недавно, але докорінно змінило ментальний ландшафт цих земель. До речі, і тоді було явище вимушеного переселення українців, яких щоправда насильно обмежували до пересування в пошуках їжі, щоб задушити в колбі ізоляції в умовах страшного експерименту - Голодомору. Так і цього разу на окупованих землях частини Донбасу проводиться жахливий експеримент – через страх, підвали та відверту деукраїнізацію.
Тож переселенець – це не окремий вид людей. Ми не є чимось особливим і винятковим окрім графи в анкетах деяких ріелторів-спекулянтів «лицам из ОРДЛО не беспокоить». Останні просто хочуть, як казали у нас на Донбасі, «взять на понт» і заробити більше, а такі є усюди. Переселенець – це громадянин України, якому всього тільки прийшлось почати життя спочатку НА СВОЇЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ.
Коли ми говоримо про повернення своїх територій, відновлення територіальної цілісності та суверенітету, то необхідно перш за все ставити на перше місце не окремий уламок мозаїки нашої держави, а дивитися на Україну як на один єдиний цілісний організм. Починати треба з відновлення і постійного, системного підтримування мембрани якісних стосунків по всій країні, як єдиного механізму, а не лише між окупованими і вільними землями. Вся діалектика буття говорить, що для відтворення складної органіки стосунків потрібна потенція центру, уніфікація, як метод збереження ідентичності, і синергія від злагодженості роботи всіх елементів системи. Це не позбавить нас від зазіхань п’яної від своїх імперських амбіцій Московії, але це буде гарантувати нашу історичну відтворюваність в віках, як цілісного життєдайного організму. Згадаймо слова Павла Тичини: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! - а сила знову розцвіла»…
