Позитив конфлікту Саакашвілі-Яценюка
Разом із початком осені стартував новий книжковий сезон, а з ним - численні зустрічі з читачами, спілкування, що часто виходить далеко поза межі літератури. Тож і доводиться письменникам висловлюватися про найрізноманітніші події: від реформи місцевого самоврядування - аж до кредитів МВФ і списання боргу України. Найчастіше на питання такого кшталту ("А що ви думаєте про ...?") я віджартовуюся, що про таке зовсім не думаю, але часом таки хочу вставити й свої п'ять копійок.
Найпопулярніше запитання останніх днів - про конфлікт Саакашвілі й Яценюка. Людей хвилює небезпека повернення "помаранчевих" часів, коли демократична команда вбивала сама себе, а публічні сварки і з'ясовування стосунків стали звичним явищем. Емоційно я на боці Саакашвілі й революційних реформ, але раціонально підтримую третю сторону.
Бо ж, як відомо, коли двоє чубляться, завжди виграє хтось третій. І хоча кожному ясно, що атаку грузинського губернатора санкціонував Порошенко, аж ніяк не він є цією третьою стороною. Є за що критикувати Яценюка: пасивність, затягування реформ, призначення на важливі посади людей із сумнівною репутацією, загравання з олігархами й корупція. Дорікнути можна і варто також Президентові: за прийняття рішень кулуарно, за протягування своєї сім'ї в політику, за призначення на посади вінницько-рошенівських креатур, за відсутність політичної волі змінити Генпрокурора і нарешті почати садити винних за розстріли на Майдані. Саакашвілі - також не янгол: голослівний, амбіційний, самозакоханий, призначає "маш" і їздить у маршрутках під світлом телекамер, а конкретних результатів роботи наразі катма. Та найгірше було б, якби згадані та всі інші персонажі української політики домовилися між собою, помирилися й затихли.
Адже основою демократії є конкуренція. За часів режиму Януковича годі було й уявити ситуацію, коли губернатор критикує Прем'єра (а на фоні Азарова Яценюк - уособлення чеснот й інтелекту). У путінській Росії також немає місця для критики, сварок і навіть дискусій, зате можливі вбивства просто біля Кремля, отруєння незгідних і агресія на сусідні держави. Тож сварка в політиці - явище радше позитивне, хоча слід погодитися і з Юрієм Луценком, який вважає, що і в сварок мають бути свої межі, а "розбори польотів" краще влаштовувати за зачиненими дверима.
Якби не конфлікт у Мукачеві, то контрабанда й далі лилася б рікою, а Балога нарощував свої феодальні володіння. Якби не звільнення Лікарчука, то ніхто б не дізнався про приховані статки Насірова. Якби не конфлікт Саакашвілі й Державіаслужби, то складніше було б підтвердити залежність Яценюка від Коломойського. Моя позиція проста: коли двоє політиків чубляться, виграє третій, а саме - народ. Бо критика, сварки й компромати змушують владоможців рипатися, щось робити, підвищувати зарплати і наввипередки голосувати за реформаторські закони; так само як кожні вибори збільшують кількість заасфальтованих доріг. Головне - знати межу, не передавати куті меду, щоб сварка не переросла у війну й відкриття внутрішнього фронту. Бо з цього користь уже матиме тільки Росія.
