Правдива брехня
Сьогодні Україна у певному сенсі повернулася у 2013 рік
— Зрозуміло, що він брехун, — сказав учитель похмуро, — але біда країні та пресі, коли лише одні брехуни й говорять правду.
Г. К. Честертон. Поміркований убивця
Головне достоїнство української політики полягає в тому, що вона, на відміну, наприклад, від політики російської чи білоруської, завжди пропонує громадянам вибір. А головний її недолік у тому, що це практично завжди вибір між поганим і гіршим. Хочеться, звичайно, на питання «Ви віддаєте перевагу розстрілу або гільйотині?» відповісти традиційним: «Я віддаю перевагу вишневому компоту». Ось тільки з вишневим компотом на українських теренах спостерігаються певні складнощі — переважно на вибір є лише гільйотина і розстріл.
Однак така система має дуже серйозну, але не для всіх очевидну перевагу. Оскільки «погане» й «гірше» постійно веде боротьбу, вони зацікавлені в максимально жорсткій критиці один одного. Це призводить до того, що будь-які недоліки й прорахунки у державній політиці миттєво стають надбанням громадськості — приховати їх неможливо. А значить, підвищуються шанси їх виправити — це все-таки краще, ніж замітати сміття під килим доти, доки його кількість не сягне критичної позначки.
Тому навіть промосковські політики, як не дивно, змушені не з власної волі приносити Україні певну користь. Звичайно, сам той факт, що у нас на п’ятому році війни у просторі легальної, офіційної політики діють фігури, які не приховують свій зв’язок із країною-агресором — гідний сюжет для театру абсурду. Але й такі діячі для того, щоб заробляти політичні очки, змушені вказувати на недоліки української держави, і тим самим спонукати її розвиватися.
Послухаємо, наприклад, Вадима Рабіновича, лідера партії «За життя»:
«Дивіться, як у нас все чудово відбувається. Чотири роки відбувалися успішні реформи у країні, чотири роки ми дивилися з вами на веселкові перспективи зростання економіки. Потім виходить прем’єр-міністр і каже, що у нас може бути дефолт. Щойно було все так добре, і раптом за хвилину раз — і дефолт. Який дефолт? Ви ж тільки-но були переможцями!».
Хто такий Рабінович, і до чого прагнуть він та його партія — ні для кого не секрет. Але скажіть, поклавши руку на серце: хіба тут він збрехав хоч одним словом? В Україні відбуваються успішні реформи? Загалом успішними прийнято називати ті заходи, які призводять до успіху — а де тут успіх? І, кажучи відвертіше — де тут реформи? Може йтися хіба що про поправки, та й то косметичного характеру.
В українській політиці брехун, щоб бути успішним, повинен говорити правду. Це важлива перевага для країни — але одночасно й величезна небезпека для неї.
Як уже говорилося, вибір на українському політичному «прилавку» — це вибір між поганим і гіршим. Зараз при владі у країні стоять «погані». Але біда не в цьому — біда в тому, що вони погані настільки, що тим самим відкривають дорогу для «гірших». «Найгірші» можуть піднятися, зробивши собі ім’я на критиці недоліків нинішньої державної політики. І ці недоліки не вигадані ними, вони дійсно існують.
Безумовно, Рабінович, як і його колеги на зразок Бойка або, вибачте на слові, Медведчука не мали б жодних шансів у європейській Україні — сучасній західній демократичній країні, де всі громадяни рівні перед законом, держава стоїть на сторожі прав людини, а влада і бізнес суворо розмежовані. Втім, це ідеал. Але подібні політики були б маргінальні навіть в Україні, яка виразно прагне стати такою і докладає для цього очевидні зусилля. На жаль, в тій Україні, яка дійсно існує восени 2018 року, вони отримують повне роздолля.
Це й не дивно. Під час революційних подій стояв чіткий вибір: країна мала стати або російським придатком (варіант Януковича-Рабіновича-Бойка-Медведчука), або цивілізованою і демократичною європейською Україною.
Що ж ми маємо зараз? Перший із названих варіантів нікуди не подівся. Але де ж другий? У теорії він є, але його практичного втілення не видно.
Навіть діюча влада у своїй передвиборчій агітації пропонує громадянам не свободу, демократію і права людини — а армію, мову й віру. Вибачте, але з такими гаслами до народу міг би звертатися і Путін, і Орбан, і Качинський. Ідеологія бюрократичного консерватизму взагалі має велику популярність у нинішній Східній Європі, й Україна тут не виняток.
Україна є специфічною в іншому сенсі: тут як альтернатива цій ідеології виступає не проект європеїзації країни (заради чого начебто 2014 року все й затівалося), а та сама ідея «миру» з Росією, тобто, по суті, капітуляції перед нею .
Існуюча влада дає багато приводів для критики — інакше й бути не може. І критика ця, безумовно є справедливою. Ось тільки в нинішній ситуації її зможуть повернути собі на користь насамперед рабіновичи та медведчуки, за спиною яких стоїть Путін.
Сьогодні Україна у певному сенсі повернулася в 2013 рік. Залишатися незмінною, олігархічною, вона більше не може — цей шлях веде у глухий кут. Країна може стати або російською, або європейською.
Але проросійські сили в усіх перед очима. А хто зможе зараз знову підняти прапор Революції Гідності?
