Правильний жест
Покладання Президентом Порошенком квітів до пам’ятника творцеві української Конституції: в чому сенс цієї акції
Навіть, здавалося б, суто ритуальні політичні жести незрідка можуть мати (і часто мають) цілком реальний зміст. За умови, що такого роду жест є складовою комплексу майбутніх конкретних дій, а не робиться лише задля протоколу.
Проте є підстави сподіватися, що коли глава нашої держави Петро Порошенко з нагоди Дня Конституції України поклав квіти до пам’ятника гетьману Пилипу Орлику, з ім’ям котрого нерозривно пов’язане створення першого в нашій історії і одного з перших в Європі демократичного Основного Закону (1710 р.), то це було свідомою, продуманою акцією, сенс якої — засвідчити й продемонструвати суспільству реальну наступність багатовікового національного державотворчого процесу в Україні, дійсну тяглість боротьби за державну самостійність. Справді, у будь-якому масштабному історичному змаганні важливо усунути, сказати б, «підступну небезпеку невизначеності», розставити всі крапки над «і» й чітко заявити, чиїми, власне, наступниками ми є, чию справу продовжуємо та розвиваємо.
У цьому плані акція Президента справді має неабияке змістовне наповнення і є, безперечно, позитивним кроком. Адже саме звернення до історичної спадщини Пилипа Орлика зараз воістину на часі! Гетьман-державник, найближчий сподвижник (й наступник на посаді) Івана Мазепи, мудрий керманич, який і в умовах військової катастрофи, що спіткала тоді Україну, невтомно думав про раціональний «баланс» гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), про здобуття та захист реального державного суверенітету, про конституційні гарантії супроти тиранії, деспотизму, будь-яких форм зловживання владою... Ці риси державно-правової творчості Орлика є повною мірою актуальними й сьогодні.
Бо й зараз перед українським народом постають багато в чому схожі (зрозуміло, не за формою, а за змістом) виклики: як відстояти нашу національну незалежність (а гетьман Орлик робив усе, щоб боронити її навіть у вигнанні впродовж трьох десятиліть), як правовими, конституційними засобами демократизувати суспільство, які саме дипломатичні заходи при цьому необхідні (відомо, що Орлик, окрім усього іншого, був досвідченим, професійним дипломатом); зрештою, що таке справжній, реальний, патріотизм і в чому він виявляється (зокрема й у готовності пожертвувати особистим заради «спільного блага», як говорили у XVIII столітті; Орлик робив це не раз).
Ось чому офіційне звернення наших найвищих державних керівників до постаті Пилипа Орлика (чого, здається, ніхто до Порошенка не робив) є, поза сумнівом, на часі та вселяє бодай оптимізм. Аби тільки все не обмежилося протокольними жестами.
