Про корінь зла
Один із найрозумніших спостерігачів свого часу (то була доба «короля-сонця» Людовіка ХІV), великий французький письменник і мораліст Жан де Лабрюйєр (1645—1696) написав понад три століття тому: «Смішним є будь-який володар, який сподівається оминути відповідальності за все, що коїться в його державі. Намагатися втекти від відповідальності в таких випадках — це наївно і жалюгідно розраховувати на те, що втечеш від власної тіні».
Зловісні, драматичні події в центрі Києва 19 січня, коли українці, можливо, вперше так явно відчули драконівський, вогняний подих кривавого громадянського конфлікту, змушують згадати ці слова. Стримаємо емоції й спробуємо тверезо поміркувати, в чому основне джерело небезпеки, де криється той корінь зла, не вирвавши який ми щоразу піддаватимемо цілком реальним загрозам внутрішній мир і демократичну (саме демократичну) стабільність в Україні, щоразу стикатимемося з насильством. Автор цих рядків схильний думати, що головна небезпека — в тотальній безвідповідальності. Котра, як згубні лещата, нівечить і душить Україну, перекриваючи нам шлях у майбутнє, гідне людей.
Конкретизуємо. Передусім ідеться про абсолютну неприпустиму безвідповідальність влади (що вже межує зі злочином), котра, намагаючись утриматись у своїх кріслах, не бажає, не хоче й не може чути вимоги Майдану. Вимоги ясні, чіткі, зрозумілі — зміна Системи. А перед цим (і паралельно цьому) — зміна персоналій можновладців. Бо за тотальну соціально-економічну й авторитарну деградацію (вже з елементами тоталітаризму) треба ж відповідати (а не хочеться!). От Майдан і каже: підіть краще по-доброму, не випробовуйте терпіння народу, що вийшов на протест. Мирний. Якщо справді й з вашого боку все буде «в рамках», якщо не вдаватимуться до сил. Так, Майдан — це не весь народ (це треба чесно визнати), але це його вагома, значна частина, найбільш громадські активна. Влада просто була зобов’язана слухати його, інакше — радикалізація протесту з непередбачуваними наслідками. Що ми побачили 19 січня.
Проте в цьому не вся правда. Не менша відповідальність лягає й на опозицію (маємо на увазі всі її сектори: і суто політичні, й громадський, і правий). Насамперед ідеться про політичних лідерів Майдану (про необхідність обрати єдиного лідера протесту ще в грудні писали сотні журналістів, зокрема й автор цих рядків, але...) Ви вийшли на спротив разом із людьми (одверто кажучи, після них, услід за ними!), ви заявили, що очолюєте цих людей, — а де реальна, «чоловіча» відповідальність за них, за їхню долю? Де притомні програми дій — і політичних, і особливо соціально-економічних, і, зрештою, цивілізаційно-перспективних (бо на кону — наш цивілізаційний вибір), яким би повірили люди? Натомість — майже неприхована взаємна недовіра, клята хвороба «три гетьманщини», котра стільки разів губила українців, і головне — інфантильно-егоїстичний страх перед тягарем відповідальності. А як наслідок — частина Майданівської громади, сказавши: «Ви всі дістали! То ви будете діяти чи ні?», вирішили надалі переходити до значно радикальніших вчинків. Підсумок — 19 січня на вулиці Грушевського, загрозливі силові зіткнення в небачених досі в Україні масштабах.
А між іншим, лідер — це не той, хто вміє вправно говорити (хоч це й є бажаним). Це — той, хто каже людям: «Ідемо разом, бо я є відповідальним за кожного з вас і за Перемогу, і я не ховаюся за ваші спини, а йду попереду й особисто приймаю рішення. Вірте мені, бо я не шукаю особистої, кланової вигоди, а стою тут за Україну і за вас. Вірте мені, навіть коли я скажу вам стоп, це треба робити не зараз!». Оце й є справжній лідер. Якщо Україна не помилиться, повіривши в нього, ми розірвемо оте «зачароване коло», про яке писали ще Аристотель і Платон: то тиранія, влада одного диктатора, то охлократія, влада натовпу, і знову — тиранія. А ще, додамо, є демократія, і десятки держав світу демонструють нам, що вона можлива...
