Про користь фактів і шкоду пропаганди
Свято Перемоги над нацизмом є зручним інформаційним приводом для вирішення політичних завдань. Одним із найважливіших інструментів слугує пропаганда, зокрема, на телебаченні на основі застарілих давно спростованих радянських міфів про війну.
Святковий марафон на телеканалі «Інтер». Репортаж із Санкт-Петербурга-Ленінграда. Показується збережений напис на стіні будинку, що в разі обстрілу цей бік вулиці є найнебезпечнішим. Справжній факт, і ведучий дає пояснення. Ворог обстрілював місто з півдня і південного заходу, і це ще один факт, тільки не було пояснення, чому ж один бік вулиці був небезпечніший за інший. І якщо місто було в облозі, тобто, оточено з усіх боків, то з якої причини з півночі й північного сходу вороги місто не обстрілювали й, відповідно, інший бік вулиці був безпечніший. Дуже красномовне замовчування незручного для радянської пропаганди факту.
Пояснення досить просте. Фінські війська, що підійшли до Ленінграда з півночі, місто під час блокади не обстрілювали, тому звернені на північ боки вулиць були безпечніші. І це незважаючи на агресію як в 1939-1940 рр., анексію частини території, так і напад у червні 1941 року СРСР на Фінляндію.
Зрозумілим є бажання російської пропаганди препарувати й замовчувати факти. Незрозуміло, навіщо в Україні бездумно повторювати «закинуте» із сусідньої країни. Втім, на «Інтері» та деяких інших каналах пропаганда досить сильно потіснила факти. І давно.
Ветерани Другої світової війни йдуть від нас. Проблема в тому, що історія цього найбільшого конфлікту досі залишається предметом політичних і пропагандистських спекуляцій.
До свята Перемоги завжди готується спеціальна програма. Зокрема демонструються фільми, які можна віднести до класики. «В бой идут одни старики», «Аты-баты шли солдаты», «А зори здесь тихие», «Небесный тихоход» тощо. Однак одночасно з ними глядача пригощають низькопробною продукцією, що несе на собі міфологію, приправлену спробами її певної модернізації. До речі, не дуже вдалою.
Особливо незрозумілий такий підхід щодо героїв з України. Ось фільм про знаменитого снайпера Людмилу Павличенко. Він українсько-російський, і це визначило певну різницю в його українському варіанті «Незламна» і російському «Битва за Севастополь». Зауважимо, що нічого севастопольського, за винятком панорами бухти з кораблями, в ньому немає. У російському варіанті антирадянськи налаштований журналіст каже, що він росіянин, в українському — українець.
Фільм начебто біографічний, але від опису й показу справжнього життя героїні в ньому менша частина. В іншому — міфи та пропагандистські кліше у повній суперечності з історичною реальністю. Актриса Юлія Пересільд, яка зіграла Людмилу Павличенко, в інтерв’ю Псковській стрічці новин після передпрем’єри в рідному місті, сказала, що у фільмі немає пропаганди. Можливо, для неї і немає, але насправді весь фільм — фактично пропаганда.
Не будемо говорити про прямі відхилення від біографії Павличенко. Англійською вона не говорила, як, втім, й інші члени делегації. Синові її 1957 року було 25 років, а не 12-13, як показано в кінці фільму. Є й інші проколи, але це взагалі властиво подібним фільмам, хоча Юлія Пересільд каже, що знімальна група в пошуках реальних фактів передивилася безліч архівних документів. Напевно, читали їх не дуже уважно.
Поговоримо про історичні та політичні перекручування.
У серпні 1942 року Людмилу Павличенко у складі делегації було направлено до США, потім до Канади та Великої Британії, спочатку на конгрес Міжнародної асамблеї студентів-антифашистів в Америці, а потім на Міжнародний конгрес молоді до Англії.
І ось тут пропагандистська фантазія авторів розігралася на повну силу. Почнемо із захоплюючого сюжету, коли Людмилі начебто надходить запрошення провести кілька днів у Білому домі на запрошення першої леді країни Елеонори Рузвельт. Керівник делегації метушиться, не може вирішити й віддає це рішення на розсуд Людмили. Безстрашний снайпер погоджується і приїздить до Білого дому. Начебто схоже на ті часи, коли такі несанкціоновані кроки могли коштувати голови або перетворення на табірний пил.
Нічого подібного в житті не було. Вірніше було, але не так. Людмила дійсно кілька днів провела в Білому домі, ... але разом з іншими членами делегації. Їх усіх запросили. І це не експромт першої леді, а узгоджена програма перебування, про що було відомо в Москві ще до їх від’їзду. Радянські газети 31 серпня 1942 року розмістили повідомлення про це. «Вашингтон, 30 августа (ТАСС). Прибывшие в Вашингтон советские делегаты на международный съезд студентов тт. Красавченко, Пчелинцев и Людмила Павличенко были в день прибытия приглашены в Белый дом, где в качестве гостей президента переночевали ... ». Микола Красавченко ? секретар за ідеологією Московського міськкому комсомолу й керівник делегації. Володимир Пчелинцев — снайпер, воював на Ленінградському фронті. Тоді на його рахунку було 152 ворога, загалом — 456. У фільмі його показано у низці епізодів. Делегацією серйозно опікувалися співробітники радянського посольства у Вашингтоні й генерального консульства в Нью-Йорку, а також працівники радянських приймальних місій, які отримували товари за ленд-лізом, в інших містах.
Делегатам було видано для витрат вельми значну на той час суму у розмірі $ 2 тис, за нинішнім курсом близько $ 36 тис. Очевидно в Москві вважали такі витрати потрібними. Для порівняння — організатори делегатам для проживання і харчування на 4 дні роботи з’їзду виділили $ 12,5. І це вважалося цілком прийнятним.
У зв’язку із цим дещо награним у фільмі виглядають протести Красавченка проти збору коштів на користь Червоної армії. Навпаки, саме для цього із СРСР, особливо до США, постійно направлялися делегації письменників, діячів науки, артисти та громадські діячі. І Людмила Павличенко у своєму турне, делегація розділилася на певний період, дуже пишалася тим, що їй вдалося зібрати значні суми грошей для СРСР.
Радянська делегація у цій поїздці стала учасницею великої дипломатичної гри в трикутнику Вашингтон — Лондон — Москва. На той час США воювали приблизно 10 місяців, і на Тихому океані зазнавали досить серйозних поразок від японців. Стратегічне значення розгрому японського флоту в битві біля атола Мідвей у червні 1942 року і перелом в ході війни на Тихоокеанському театрі військових дій окреслиться набагато пізніше. А доти в США точилася серйозна дискусія, який фронт вважати основним: європейський чи азійський. І дуже багато хто віддавав перевагу другому.
У цих умовах президент Рузвельт, що розумів першорядне значення відкриття другого фронту в Європі, зробив вдалу піарівську акцію. Радянська делегація, що проїхала багатьма містами США й розповідала про війну у своїй країні, допомогла схилити громадську думку на користь погляду Рузвельта.
Другий аспект. Американському президентові в той час було потрібно продемонструвати зближення зі Сталіним із метою тиску на Черчилля. Зокрема і щодо питання другого фронту. Англійський прем’єр все зрозумів і поквапився запросити делегацію на зворотному шляху відвідати Велику Британію. Цей факт залишився за рамками фільму, хоча для посилення образу Павличенко це було б не зайве.
І ще одне. Спільні постановки з Росією на осяжну перспективу завжди будуть нести в собі значний пропагандистський заряд з препаруванням, замовчуванням фактів і не на користь історичної правди.
Виникає два питання. По-перше, навіщо це нам потрібно. В чому мета, якщо це робиться на шкоду нашій країні. По-друге. Навіщо це із завзятістю, гідною кращого застосування, показувати нашому глядачеві й втовкмачувати в його голову міфи на користь агресивного сусіда.
Доки чітко не відповімо на ці запитання, доти будемо об’єктом ворожої пропаганди, часто зробленої нашими руками.
