Приклад Аденауера
Або Про заморожування конфлікту й вибори на Донбасі
При аналізі поточної ситуації в країні, хоч як крути, а без історичних аналогій не обійтися.
У березні 1952 року Радянський Союз відправив своїм колишнім союзникам по Другій світовій війні (Великій Британії, Франції та США) ноту з німецького питання. Пропозиція, яку за деякими відомостями редагував вождь усіх народів, на Заході отримала назву «Нота Сталіна», також відома як «березнева нота», або «мирна нота».
• Разом з пропозицією укласти мирний договір з Німеччиною передбачалося також об’єднання країни, існування німецької армії, військової промисловості та вільній діяльності демократичних партій і організацій, але за умови неучасті Німеччини у військових блоках. Остання умова передбачала так званий збройний нейтралітет Німеччини.
Час висунення своєї пропозиції Сталін вибрав не випадково. Йшла Корейська війна, в яку були залучені США й Велика Британія, Лондон вимушений був тримати значні сили в Малайї, де розгортався визвольний рух. Франція вела війну в Індокитаї проти партизан В’єтконгу. Здавалося, що пропоноване вирішення дуже гострого німецького питання мало всі підстави для позитивного розгляду й тим самим могло сприяти зниженню міжнародної напруженості в умовах холодної війни.
• Далі була «війна нот», яка завершилася у вересні 1952 року. Німеччина залишилася розколотою майже на 40 років. Спочатку на Заході зустріли ноту Сталіна з деяким інтересом. Особливо натхненні були німецькі соціал-демократи на чолі з Куртом Шумахером. Вони серйозно розраховували перемогти на загальнонімецьких виборах у разі їх проведення. Москва ж розраховувала, що фракція німецьких комуністів у бундестагу, нехай і невелика, могла б отримати золоту акцію. У будь-якому разі така Німеччина була б дружніше налаштована по відношенню до СРСР, ніж тодішня ФРН.
Серед членів уряду ФРН теж не було єдності. На засіданні кабінету міністр у загальнонімецьких питаннях Якоб Кайзер зажадав ретельного вивчення радянської пропозиції й докорив главі уряду в тому, що він «не має бути більшим американцем, ніж самі американці».
• Головним і найдіяльнішим противником радянської пропозиції був канцлер ФРН Конрад Аденауер. Він першим серед західних політиків зрозумів, що на перший погляд привабливі радянські пропозиції спрямовані на зрив початку інтеграції ФРН у західні економічні й військові союзи. На його думку, нейтральна Німеччина не уникнула б хисткої «позиції маятника» між Сходом і Заходом і могла б бути «втягнута в радянську орбіту». У питанні возз’єднання канцлер робив ставку на якийсь час і розпад радянської імперії. Як писала німецька газета Sueddeutsche Zeitung у березні 2002 року, «Аденауер пожертвував східними німцями заради інтеграції із Заходом».
Кажучи сучасною мовою, навесні 1952 року німецький канцлер віддав перевагу тому, щоб заморозити існування уламка Німеччини у вигляді НДР, що існувала під радянським протекторатом, сподіваючись на швидкий економічний і фінансовий прогрес ФРН, інтегровану в західну систему безпеки. Ніхто не міг тоді передбачити, що неминучого результату доведеться чекати так довго. Проте політика далекоглядного канцлера виявилася правильною, хоча він і не дожив до свого торжества.
• Після підписання мінського протоколу чітко позначилася перспектива заморожування ситуації на Донбасі. Висловлювання Президента Порошенка на ялтинському форумі про розбудову процвітаючої держави, яка завдяки своїм економічним досягненням стане настільки привабливою, що анексований Росією Крим і підтримувані нею сепаратистські частини Донбасу зрозуміють, як багато вони втратили з від’єднанням від України. Прямо про заморожування конфлікту не говориться, але всім зрозумілий прямий зв’язок між залученням інвестицій у країну, що реформується, та мирним станом на її кордонах і лініях розмежування з неконтрольованими київською владою частинами.
Складніше питання полягає в тому, що не дуже зрозуміло, яким чином запанує мир на Донбасі. Так зване припинення вогню показує прямо протилежне. Сепаратистам-терористам і їхнім російським кураторам мир на Донбасі ні в якому вигляді не потрібен. Про що й свідчить постійне порушення режиму припинення вогню. Наївно думати, що, не добившись своїх ближніх і далеких цілей, Росія припинить втручання в українські справи. Більше того, на введення чергової порції санкцій Москва, як і передбачалося, відповість посиленням втручання й відсиланням нових груп найманців, своїх військових і техніки для них.
• Зараз Кремль ніяк не зацікавлений дати київській владі хоч якийсь передих. Перетворення Донбасу на свого роду Придністров’я Білокам’яній не потрібне. Якщо зафіксувати нинішній стан, то донецько-луганських сепаратистів треба фінансувати, Україна цього не робитиме. На відміну від Абхазії та Південної Осетії Москва навіть формально не може визнати «ЛНР» і «ДНР». З багатьох причин, тож брати на себе їх утримання, навіть під виглядом так званої гуманітарної допомоги вона не може, та й не хоче. Напевно, міністр Лавров, виступаючи на московському телеканалі ТВЦ, щиро казав, що Москва не хоче перетворення Донбасу на якесь нове видання Придністров’я. Невигідно виходить і, за великим рахунком, б’є повз ціль така сіра зона й на її кордоні.
Є й ще одна військово-стратегічна обставина. Виникає перспектива, що на певний період часу Київ скидає Крим і частину Донбасу як баласт. Тим самим вибивається грунт з-під плану Москви перетворити сепаратистський регіон на важіль тиску на українську владу. Вона стає абсолютно вільною у виборі свого внутрішньополітичного й зовнішньополітичного курсу. У НАТО поки не приймуть, але й достатньо тісній співпраці України з Альянсом нічого не перешкодить. Аденауер свого часу відкинув усі спроби об’єднання з НДР і тим самим забезпечив ФРН свободу рук у проведенні курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію.
• З другого боку, є ознаки, що Київ хоче провести парламентські вибори в усьому Донбасі. Не дуже зрозуміло, яким чином. Втім, один такий спосіб є. Якщо в більшості округів, що перебувають під контролем сепаратистів-терористів, балотуватиметься відверта московська агентура. Надходять повідомлення, що знову з’являється фігура Медведчука. Йому вже забезпечать усі 100% голосів, навіть вибори проводити не треба, можна й так призначити без витрати коштів і сил. Побічно таке припущення підтверджує зауваження Президента, що не всі обрані в Донбасі, нас влаштовуватимуть. Такий можливий розклад слід пов’язати з відмовою Партії регіонів брати участь своїм списком у виборах. Виходить, що на Донбасі ми можемо отримати лише фігури на кшталт Медведчука або подібні, якщо вибори відбудуться на територіях під контролем бойовиків. Якщо цей варіант Москва не розіграє, то регіонали просочаться лише в округах, й тоді їхній вплив буде мінімальним. До якого варіанту схиляться в Росії, поки не зовсім зрозуміло.
• Навіщо це робиться, взагалі зрозуміло. По-перше, демонструється, що весь Донбас залишається в політичному полі України. Вельми виграшний пропагандистський момент, але не більше того. Негативні наслідків значно більші.
По-друге. Дещо втихомирюється Москва. У Першопрестольній розуміють, що без такого ходу її агентів у Верховній Раді практично не буде. Більше того, її люди в українській політиці повністю маргіналізуються й втратять якісь можливості для дії на владу.
По-третє. Є підстави побоюватися, що Кремль дасть дозвіл сепаратистам-терористам на зрив припинення вогню. Тим самим буде зроблена спроба зірвати проведення парламентських виборів узагалі. При цьому Росія зіграє не лише на користь своєї агентури, а також усім тим на політичній сцені України, хто хотів перенесення виборів. Більше того, зірветься або відкладеться на невизначений термін початок реформ, що так часто анонсуються Президентом на період після виборів.
• На відміну від Аденауера, наша влада демонструє contradictio in subjecto — протиріччя в предметі. Дійсно. Хистке припинення вогню, що викликало настільки неоднозначну реакцію в суспільстві, представляли як мирний передих, необхідний армії, силовим структурам і країні. Відповідно й для нормального проведення виборів там, де це можливо. У такому разі очікувалося ослаблення або навіть відсутність московської агентури у Верховній Раді. У свою чергу, це забезпечило б простіше прийняття законодавчої основи для реформування країни.
Спроба проведення виборів на неконтрольованій території дасть прямо протилежний результат і може до певної міри звести нанівець усі зусилля щодо консолідації влади.
• Незалежно від пропагандистської упаковки таке протиріччя здатне серйозно розхитати обстановку в країні. У тому ж виступі на телеканалі ТВЦ Лавров набагато м’якше говорив про Президента Порошенка й жорстко висловився про прем’єр-міністра Яценюка. Останній тепер Москвою зарахований до радикалів. Проглядається досить незграбна спроба вбити клин у можливу майбутню коаліцію в парламенті. І ще одне. Тим самим Кремль вказує, що в майбутньому уряді України на такій посаді Яценюк йому не підходить.
Якщо повернутися до історичної аналогії, то Аденауер дає приклад твердості й завзятості у відстоюванні інтересів своєї країни. Він був досить гнучким політиком, але завжди знав межу вигинів для своєї дипломатії. І не боявся йти проти навіть своїх союзників. Як усередині країни, так і за її межами. Хороший приклад для наших політиків і можновладців.
