Радянщина в головах окремо взятих проєвропейських політиків
Лідер парламентської фракції Блоку Петра Порошенка Юрій Луценко заявив в телепередачі «Свободі слова» від 31 серпня, зокрема, таке: «Коли у Другу світову війну в мене двоє дідів воювали, вони дуже нервували, що не відкривається обіцяний «другий фронт», але не шукали нових союзників. Бо це був найпотужніший фронт проти фашизму».
Якби репліка такого штибу прозвучала в ефірі два десятиліття тому з вуст політика, який ледь не на кожному кроці підкреслює свою демократичність і європейськість, вона викликала б насмішкуватий резонанс хіба що в колі просунутих істориків – мовляв, що візьмеш із депутата, йому ані нові книги читати, ані власною головою думати ніколи. Якби ця репліка пролунала років десять тому, то резонанс був би вже значно потужніший – адже вийшли другом десятки книг і науково-публіцистичних фільмів, що розповідали про Другу світову війну правду та розвінчували радянську міфологію. Ну, а нині такі заяви вже неприпустимі для українського політика, який прагне бути в числі провідних діячів демократичного табору.
Ясна річ, до дідів-фронтовиків Юрія Луценка претензій немає – вони були під повсякденним пресом сталінської пропаганди і щиро вірили її міфам. Не всім же випала така доля, як доктору філософських наук Георгію Куніцину, з яким я мав щастя розмовляти у 1987 році і який у брежнєвські роки цілком справедливо вважався ревізіоністом, бо обстоював пріоритет уселюдських цінностей над класовими й партійними; він і його однокурсники стали антисталіністами ще восени 1941 року, потрапивши на фронт у числі студентів-добровольців уславленого Інституту філософії, літератури й історії та відчувши на собі всю ницість і злочинність радянської системи. Тільки от зі 150 добровольців до кінця війни вціліло тільки двоє… Але для того, щоби в 1941 році зробити такі далекоглядні висновки і не зважати на радянську пропаганду, треба було мати унікальну гуманітарну освіченість, а таких юнаків у всьому СРСР було тоді лише декілька сотень. Отож, повторю ще раз, претензій до дідів Юрія Луценка бути не може – претензії є до нього.
По-перше, «другим фронтом» проти нацизму й фашизму насправді був саме фронт, який утворився 22 червня 1941 року, коли Гітлер випередив Сталіна, й один червонопрапорний тоталітарний режим напав на інший. Бо ж «перший фронт» – то був опір Польщі військам нацистів у вересні-жовтні 1939 року (і для українців Друга світова розпочалася саме тоді), а потім опір Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Франції, Британії, Югославії та Греції. Так, Норвегія була окупована, але не скорена – норвезький цивільний флот у 1940-45 роках немалою мірою забезпечував транспортні перевозки Об’єднаних Націй, а норвезькі підпільники та парашутисти-диверсанти унеможливили створення Німеччиною ядерної зброї. Так, Франція була змушена укласти перемир’я з Німеччиною, а британський експедиційний корпус відступив з континенту – але в повітряній битві над Францією і Британією був якщо не зламаний, то істотно надламаний хребет Люфтваффе, тому на Східному фронті воювало чимало пацанів-випускників льотних училищ (що не завадило одному з них, Еріху Гартманну, стати найкращим асом світу, збивши 352 літаки, з них 344 радянські). Ну, а Югославія та Греція зірвали заплановану Гітлером дату початку операції «Барбаросса» - 15 травня 1941 року; є серйозні підстави вважати, що якби «східний похід» Вермахту розпочався за планом, то до зимових холодів нацисти змогли б узяти Москву…
Отож, усупереч радянській пропаганді, «другим фронтом» був саме фронт Червоної армії проти Вермахту. І він би не втримався, якби не допомога західних союзників. Це не моя думка, це оцінка маршала Жукова, зроблена ним у товариському колі в 1963 році і записана «слухачами» КҐБ. Жуков сказав буквально таке – ми не могли би продовжувати війну, бо не стало пороху й вибухівки, і це все нам дали американці. А ще вони дали змогу Червоній армії стати моторизованою, поставивши 400 тисяч першокласних автомобілів. І взагалі – загальні втрати сухопутних сил Вермахту на сході становили 2/3 усіх його втрат, втрати Люфтваффе – 1/3, а втрати Кріґсмаріне виявилися майже невідчутними. Тому «найпотужнішими» - кожен по-своєму – були обидва фронти Об’єднаних Націй, на сході Європи і на її заході. З єдиною поправкою – фронт на сході припинив би існування без колосальної допомоги з боку західних союзників, передусім США.
А що стосується зволікання з висадкою союзників у Європі… У 1941 році Британія не мала, кого висаджувати, бо основні її сухопутні сили воювали на Близькому Сході та в Африці. Британці розгромили 100-тисячну армію пронацистського іракського режиму, змусили капітулювати союзників Німеччини – французькі війська маршала Петена – у Сирії та Лівані й утримали в руках майже весь Єгипет та стратегічний Суецький канал. В Африці британці до кінця 1941 року разом із місцевими повстанцями розгромили більш, ніж стотисячні італійські війська в Ефіопії. США, на яких 7 грудня 1941 року напала Японія, намагалися зупинити ворожий наступ. Їм це загалом удалося влітку 1942 року (битва за Мідвей); якби цей наступ не був зупинений, поставки в СРСР через тихоокеанські порти та «повітряний міст» Аляска-Магадан-Хабаровськ пішли б у небуття, оскільки японський десант висадився було вже на Алеутських островах…
Того ж 1942 року війська Британії та її домініонів виграли битву під Ель-Аламейном і з боями (разом із «вільними французами» де Голля) зайняли Мадагаскар – головну базу японських підводних човнів в Індійському океані. А якраз напередодні радянського наступну під Сталінградом американські та британські війська висадилися в Марокко й Алжирі, змусивши Гітлера терміново перекинути в Північну Африку сотні тисяч італійських і німецьких й вояків і кілька танкових дивізій. Інакше кажучи, на початку наступу Червоної армії очі Гітлера дивилися на Африку, туди ж перекидалися й резерви. Ну, а далі була капітуляція 250 тисяч уцілілих вояків групи армій «Африка» у травні 1943 року, після чого союзники висадилися в Сицилії, а потім – і в материковій Італії, вивівши цього головного союзника нацистів у Європі з війни. Ясна річ, усе це радянською пропагандою подавалося у вщент викривленому вигляді, інакше би діди-фронтовики Юрія Луценка не ремствували з приводу «другого фронту», але їхній онук начебто не повинен бути в полоні радянських міфів, чи не так? Бо ж інакше політик на такій високій посаді стає просто небезпечним, бо нездатен адекватно оцінити ані події на фронті, ані ситуацію в тилу, ані геополітичні розклади…
Ну, а тема про «пошук нових союзників» - це взагалі, як то кажуть, пісня. Бо ж якби СРСР у 1939-41 роках не був союзником Німеччини й Італії (з обома цими державами він мав угоди про дружбу), то Гітлера гарантовано можна було би придушити значно раніше, і не було би таких страшних людських утрат у всіх воюючих сторін. І не забуваймо: невдовзі після 1945 року головними ворогами СРСР стали США та Велика Британії, ба більше – всі Об’єднані Нації, проти яких Сталін, Мао Цзедун і Кім Ір Сен воювали в Кореї, продовживши тим самим політику Гітлера з Муссоліні…
