Російська опозиція: лебідь, рак і щука
У світлі думських виборів, що відбудуться у вересні, російська опозиція перебуває у звичному для неї стані розбрату й безладу. Єдина партія позасистемної опозиції, що балотується до Думи за партійними списками, — це ПАРНАС. Однак шанси її подолати 5-відсотковий бар’єр практично дорівнюють нулю. Експерти прогнозують партії Михайла Касьянова не більше 1% голосів.
Власне, свого часу душею партії та єдиною харизматичною постаттю в її керівництві був Борис Нємцов. Саме він міг збирати масові мітинги й демонстрації. Тому його й убили. Михайло Касьянов сам по собі не такий вже й поганий. Він цілком грамотний фінансист, нехай при цьому він і не забуває про власні інтереси. До того ж він один із небагатьох опозиціонерів, що погоджуються з необхідністю повернути Крим Україні. Михайло Михайлович добре підходить на роль неполітичного прем’єра-технократа за політичного президента. Власне, в цій ролі Касьянов і перебував за часів раннього Путіна. В опозиції ж він годився лише на те, щоб представляти її інтереси перед іноземними партнерами. Ця функція у Касьянова, завдяки великому досвіду парламентера, наявним зв’язкам і гарному знанню англійської мови, виходить дуже непогано.
Однак на роль політичного лідера він абсолютно не підходить через абсолютну відсутність харизми, панських манер і шлейфу корупційних чуток, що тягнеться ще з єльцинських часів. А знаменита передача телеканалу-кілера «НТВ» «Касьянов день», в якій було зафіксовано лідера ПАРНАСа в інтимній обстановці з політтехнологом Наталією Пелевіною і яку показали 1 квітня, поставила партію на межу розколу. Причому аж ніяк не через сексуальні сцени. Із сексом у Михайла Михайловича якраз все добре, й виглядав він презентабельніше, ніж свого часу «людина, схожа на генерального прокурора» у відомому ролику, показаному 1999 року на російському телебаченні. Тут, щоправда, слід зробити застереження, що під час порнозйомок Юрій Ілліч Скуратов був сильно напідпитку.
Якраз сексуальна складова трохи додала Касьянову популярності. Вперше колишній прем’єр-міністр постав перед виборцями як жива людина, котрій ніщо людське не чуже. Але ось те, що вони з Пелевіною досить негативно відгукувалися про інших лідерів ПАРНАСа, Іллю Яшина та Олексія Навального, поставило партію на межу розколу. Та й те, що в розмові Касьянова та Пелевіної фігурувала солідна американська нерухомість Михайла Михайловича, явно не додала йому популярності.
Проте головна сварка розгортається навколо місць у передвиборчому списку ПАРНАСа. При цьому всі суперники чудово розуміють, що суперечка має чисто віртуальне значення. Ніхто не сумнівається, що партійний список до Думи не пройде, незалежно від того, хто там фігуруватиме на перших місцях. Яшин, Навальний та їхні прихильники наполягали на тому, що партійний список має формуватися на підставі підсумків праймеріз, в яких має брати участь і Касьянов. Він же наполягав, що має все одно бути на першому місці списку, без участі в праймеріз. Самі ж праймеріз були зірвані через втручання ботів й витік персональних даних тих, хто голосував. Не знаю, чим закінчиться суперечка навколо списків ПАРНАСа, але те, що перспективи партії плачевні, сумнівів не викликає.
Відсутність популярного й обираного лідера — спільна біда різних течій антипутінської позасистемної опозиції. Єдиний здатний мобілізувати маси антипутінський політик, Олексій Навальний, через судові вироки , що висять над ним, балотуватися до Думи не може. Інші лідери очолюють або такі партії, яких взагалі ніхто не знає, або партії, що давно вже асимільовані Кремлем. Спроба мільярдера Михайла Прохорова привести до Думи партію «Гражданская платформа» закінчилася низкою скандалів та його відмовою від керівництва партією. Приклад із «Гражданской платформой» слідом за «Правым делом» доводить, що спроби поставити олігарха на чолі партії, яка позиціонує себе як нехай навіть поміркована опозиція Путіну, — справа свідомо безнадійна. До того ж Михайло Дмитрович, як з’ясувалося, жодними політичними талантами не вирізняється, на роль публічного політика не годиться, та й створити ефективний і відданий особисто собі партаппарат не в змозі.
Якщо ж взяти опозицію, що давно вже асимілювалася, як от «Яблоко» Григорія Явлінського, то її головне завдання — поводитися, за кремлівським мірками, пристойно, утримуватися від прямої критики Путіна, не вступати в союзи з позасистемною опозицією і не пускати до своїх списків сумнівних особистостей. Тоді Кремль, можливо, змилується і дасть команду Центрвиборчкому намалювати партії «Яблоко» омріяні 3% голосів, що надасть партії право на державне фінансування, а самому Явлінському — можливість балотуватися у президенти Росії без збору підписів. Та зараз, згідно з усіма опитуваннями, «Яблоко» може розраховувати не більше ніж на 1% голосів. Щоправда, за одномандатними округами від цієї партії балотуються окремі критики кремля — колишній парнасівець Володимир Рижков (втім, він вже цілком асимілювався), колишній «справедливоросс» Дмитро Гудков, а також такі відомі «яблучники»-дисиденти (однак досить помірні ) як Галина Ширшина, зміщена з посади мера Петрозаводська, та Лев Шлоссберг, який першим розповів про загиблих в Україні псковських десантників.
Закон про повернення одномандатних округів було ухвалено після відносно невдалих для «Единой России» 2011 року виборів. Тоді в одномандатниках вбачали гарантію того, що партія влади знову завоює в Думі конституційну більшість у дві третини голосів. Але сьогодні ситуація змінилася. Згідно з усіма опитуваннями, до Думи за партійними списками проходять лише «системні партії» — «Единая Россия», КПРФ, ЛДПР і, хоча й зі скрипом, «Справедливая Россия». При цьому «ЕдРо» має всі шанси отримати за партійними списками більшість у дві третини мандатів. Як то кажуть, знати б прикуп, тоді можна було б і з одномандатними округами не морочитися.
Втім, в умовах, коли вибори в одномандатних округах проводяться в один тур, а сили опозиції роздроблені, можна не сумніватися, що партія влади й тут легко отримає більше двох третин мандатів. Але, принаймні, якщо хтось із реальних опозиціонерів і зможе потрапити до нової Думи, то тільки через перемогу в одномандатних округах Москви, Петербурга й інших великих містах.
Втім, якщо опозиційні партії не домовляться про взаємну підтримку й зняття кандидатів в одномандатних округах, може статися так, що жоден з реальних опозиціонерів в парламенті не буде представлений. Якщо уряд захоче, він легко досягне цього за допомогою вкидання компромату, зняття з реєстрації, прямої фальсифікації результатів у цьому окрузі або, нарешті, позбавлення мандата, як це щойно сталося з Іллею Пономарьовим. І в будь-якому випадку новий парламент не буде анітрохи опозиційним і не зможе вносити будь-які корективи в діяльність президента й уряду.
Проте це лише означає, що політичні зміни прийдуть не через Думу, а іншим шляхом. Це може відбутися або за допомогою революції, для якої в Росії зараз немає умов, або за допомогою «палацового перевороту». Ось для останнього передумови у вигляді невдоволення Путіним еліт, поступово створюються. І перестановки високопоставлених силовиків, що постійно відбуваються, так само як і загадкова загибель деяких генералів, можуть свідчити про те, що тільки «палацового перевороту» й побоюється російський президент.
Борис СОКОЛОВ, публіцист, Москва
