Риба і вудка. Передвиборні нотатки
«Дай голодному рибу – і ти нагодуєш його на один день. Дай йому вудку, навчи його ловити рибу – і ти нагодуєш його на все життя». Загальна справедливість цієї формули навряд чи може викликати сумнів, якщо, звісно, абстрагуватися від певних зовнішніх обставин – скажімо, що хтось може цю рибу відняти чи не пустити голодного з вудкою до зарибленої водойми. Ясна річ, що вудки ті – дуже різні речі, від університетської кафедри до реманенту сантехніка, від пульту управління космічним кораблем до пекарського фартуха. Крім того, йдеться про працездатних за віком і здоров’ям осіб, а не про ще безпорадних малюків, про уже мало на що здатних старих шкарбунів і про позбавлених дієздатності внаслідок лихих обставин людей.
Але разом із тим існує надзвичайно важливий чинник, без урахування якого спроби втілення цієї афористичної формули у практику перетворюються на знущання та мають наслідком протилежні бажаним результати. Бо голодний може бути надто охлялим, щоби змогти опанувати риболовлю та самостійно почати ловити рибу. Ба більше: він може виявитися неспроможним підняти ту сакраментальну вудку чи не в силі далі терпіти муки голоду, відтак піти (чи навіть поповзти з останніх сил) за тим, хто поманить його рибою…
А на додачу остаточно знесилитися можна якраз під час навчання, і тоді все досягнуте тяжкою працею піде, як то кажуть, коту під хвіст. Разом із перспективою жити нормальним життям.
У 2019 році «коту під хвіст» може потрапити Україна – якщо і не вся, то, принаймні, значна її частина.
Нині мільйони й мільйони українців опинилися у ситуації, образно кажучи, водночас і напівголодного безриб’я, і відсутності вудок. Перераховувати всі об’єктивні та суб’єктивні причини цього – довга справа, але головне можна окреслити одним поняттям: «олігархічна система». Дозволи ловити рибу та можливості вповні користатися з результатів риболовлі діють за політичної демократії та цивілізованого ринку. Деспотичні системи відкрито забирають у підданців виловлену рибу та розподіляють їм пайки у відповідності не з результатами праці, а з мірою відданості «великому вождеві». Натомість олігархія зберігає видимість демократії та ринку, дає певні можливості для номінально вільної праці, але використовує підвладні їй державні механізми для того, щоби зосередити в руках кількох осіб абсолютну більшість вудок і зариблених водойм. Наприклад, наближений до чинної влади Рінат Ахметов контролює 80% теплових електростанцій і 85% видобутку вугілля в Україні, не рахуючи інших активів, проте Антимонопольний комітет вирішив, що він не є монополістом. Не є, і все! Очевидно, слід мати під контролем 99%…
Я вже не кажу про те, що в енергетичній царині України досі квітне й пахне російський великий капітал, щоправда, в останні роки він діє через різних підставних осіб, але кінцевими бенефіціарами мас-медіа називають таких собі Михайла Воєводіна, Євгена Гінера, Олександра Бабакова й інших. Чи треба розповідати, що це означає в підсумку? Принаймні, в контексті того, про що йдеться в цій статті, - про фінансування українцями тієї держави та тих персонажів, які взагалі не визнають за останніми право ловити рибу. Але з якогось дива (олігарх олігархові очі не видзьобає?) мають змогу й надалі якщо й не розкошувати на українських теренах, то, принаймні, добре тут почуватися. З відповідними наслідками для власних банківських рахунків.
При цьому тарифи на електроенергію, гарячу воду й опалення для населення владні структури постійно підіймають, тим самим нівелюючи намагання мільйонів українців поліпшити свій добробут за рахунок посиленої праці та постійно заганяючи їх у стан, образно кажучи, напівголодного безриб’я. Без перспектив найближчим часом щось змінити. Ну, а пенсійна реформа, якщо зважати не на гарні декларації та звіти, а на реальний стан справ, сприяє не піднесенню української економіки, а її подальшій тонізації. Образно кажучи, браконьєрським чи напівбраконьєрським ескападам значної частини тих, хто (з подачі чи під контролем олігархів) ловить рибку в каламутній економічній воді. Лише за офіційними даними, 8 із 26 мільйонів працюючих українців одержує зарплати в конвертах. Реально ж – значно більше, хоча б тому, що найчастіше неоподатковуваною готівкою працівники отримують частину заробленого, а іншу частину – цілком легально. Протестувати? Собі дорожче, тим більше, що коли вона ще буде, та пенсія, оскільки середня тривалість життя чоловічої частини населення небезпечно наблизилася до позначки пенсійного віку, відтак мотивація заробляти добру пенсію знизилася…
Поза сумнівом, державно-олігархічна система історично приречена. Україна врешті-решт доведе до переможного завершення антиолігархічну за своїм єством Революцію Гідності, але коли це станеться? І чого вартуватиме? І чи можливо поєднати революційні зміни з утриманням антипутінського фронту, який об’єктивно вимагає внутрішньої стабільності та консолідації? І чи не спрацює на цьогорічних виборах, президентських і парламентських, зваблива начебто пропозиція – віддати перспективу мати власні вудки та законне право ловити рибу в якості господарів своєї країни та зариблених водойм – і жити далі на подачки з панського столу господаря Кремля? Тим більше, що тарифи на газ, електроенергію та опалення на перший час пахолки Путіна в Україні цілком здатні знизити в півтора-два рази – необхідні ресурси їхній господар має, он Білорусь і Вірменія купують російський газ за більш ніж удвічі меншою ціною, ніж Україна у Європі, і нічого, і «Газпрому» вигідно.
Як гідно вийти з цієї непростої ситуації? Є кілька варіантів такого виходу.
По-перше, можна – з дотриманням формально-демократичних процедур, до речі, – перенести вибори на наступний рік, а за цей час, змінивши виконавчу і судову влади, різко зменшити корупцію і зручності для російського бізнесу в Україні, нарешті, позбавитися олігархічного монополізму. Якщо треба, то за допомогою грубою сили, довівши таким чином антиолігархічну Революцію Гідності на завершальний етап. Звісно, будуть нарікання – як так можна, адже вибори – то святе, проте реальні значні успіхи в подоланні корупції та перебудові економіки нівелюють це «демократичне бурмотіння». Натомість напівголодна більшість суспільства наочно побачить ефектні дії нової влади і потерпить іще кілька років, не продаючись нікому за пусту юшку.
По-друге, можна спробувати до кінця року «заморозити» тарифи, домовитися з зовнішніми кредиторами про реструктуризацію всіх боргів і посилити за рахунок цього «соціалку», щоб спокійно провести вибори, але для цього слід різко підвищити ефективність подолання корупції і реформувати-таки суди.
По-третє, чинна влада може чесно визнати всі свої огріхи та неспроможність проводити справжні реформи і просити створити Фонд допомоги Україні. Потрібне регулярне постачання продовольчими пайками малозабезпечених сімей і пенсіонерів (ресурси для цього є – у Канаді до 40% продуктів харчування викидається на смітник, у Західній Європі – до 30%). Бо далеко не всі готові залишатися патріотами, якщо у них і їхніх дітей немає чого їсти. Потрібна і фінансова допомога у вигляді не позик, а грантів обсягом до $5-7 млрд. Ясна річ, під зовнішнім контролем. Кількарічна стабілізація ситуації відкриває шанс подолання олігархічної системи еволюційним шляхом і приходу до парламенту справді нових, ефективних і патріотичних сил.
А там, диви, і вудки неголодні українці навчаться добре використовувати, і правила цивілізованого рибальства будуть розроблені та втілені у життя, і зариблені водойми будуть відібрані в олігархів-монополістів…
