Саміт у Тегерані та українська автокефалія
Вісь Москва - Анкара надломилася
Президент Сирії Асад сповнений рішучості розгромити бойовиків у провінції Ідліб і тим самим практично відновити свій контроль над територією країни. У цьому йому допомагають і навіть підштовхують союзники в особі Ірану та Росії. Однак така завзятість сирійського президента входить у протиріччя з інтересами Туреччини.
По-перше, турецькі війська перебувають на північному заході сирійської території і не збираються звідти виходити. Це потрібно для контролю над курдами і створення зони безпеки для південних турецьких провінцій. Не для того Анкара проводила операції на кшталт «Оливкова гілка», щоб ось так за здорово живеш піти зі стратегічно важливого регіону.
По-друге. Провінція Ідліб оголошена зоною деескалації та за неї відповідає Туреччина. Наступ асадівських військ, а фактично іранських повністю девальвує більш ранні домовленості і зводить практично до нуля роль Туреччини як гаранта мирного врегулювання в Сирії. Це фактично дипломатична поразка, і турецький президент Ердоган цього категорично не хоче.
По-третє. У провінції поряд із бойовиками-екстремістами є опозиційні формування, яким протегує Туреччина, і Анкара не хоче їх втрачати. З урахуванням можливого майбутнього розвитку подій.
По-четверте. Бойові дії однозначно призведуть до нового потоку біженців, а його якраз Туреччина, яка вже прийняла понад 3,5 млн осіб, хоче уникнути.
Всі ці та інші причини змушують турецького президента Ердогана противитися військовій операції в Ідлібі, але на саміті в Тегерані він не отримав підтримки від своїх партнерів - президента Росії Володимира Путіна і президента Ірану Хасана Роухані. Заключне комюніке складено в таких загальних виразах, що стає зрозуміло - свого турецький президент не домігся.
Трійка Іран – Росія – Туреччина від самого початку була ситуативним партнерством, бо у країн-учасниць занадто різні інтереси не тільки в Сирії, а практично скрізь. Проте до якогось часу про щось вдавалося домовитися, схоже, що цей період залишився позаду. Відповідно це матиме цілком відчутні дипломатичні, економічні та військово-стратегічні наслідки.
Москва допомогти Анкарі або не захотіла, або не змогла. Швидше за все наявні відразу два ці чинники, і не дуже важливо який з них переважає.
Одним із наслідків зростання суперечностей в осі Москва - Анкара є релігійне питання, а саме автокефалія Української православної церкви.
Здавалося б, який зв'язок сирійських подій і надання томосу Києву. Проте він є. Відносини держав не зводяться до однієї проблема при всій її дійсній або уявній важливості. Слід їх розглядати в комплексі.
При аналізі всіх перипетій у зв'язку з наданням томосу і скаженого опору Російської православної церкви (РПЦ) не слід забувати про третю важливу сторону - Туреччину, точніше позицію її президента Ердогана. Зрештою Вселенський патріарх є турецьким підданим і не може діяти всупереч позиції держави, в якій живе і діє. Папа Римський має свою, хоч крихітну державу, і при цьому змушений враховувати думку уряду Італії. Варфоломію доводиться бути чутливим до позиції турецької влади.
Позиція Анкари щодо українського православ'я була постійною. Зокрема, в 2008 році, коли пішли розмови про автокефалію, Туреччина ставилася до цього негативно.
Ставлення змінилося після загострення відносин Анкари і Москви, коли був збитий російський винищувач. У той час Ердоган був зацікавлений у хороших відносинах із Україною. Є і ще одна причина певної настороженості щодо Москви - це кримськотатарська проблема. Історично і ментально Туреччина вважає себе захисницею цього народу, зокрема і тому категорично не визнає анексію Криму.
За даними низки ЗМІ, під час тодішнього візиту президента Порошенка в Анкару глава Української держави попросив допомогти у створенні автокефальної церкви. Дійсно, при всіх вигинах російсько-турецьких відносин Анкара займала дружню до України позицію в цьому питанні. І це не в останню чергу зіграло позитивну роль на початку і в просуванні процесу надання автокефалії.
Є і ще два чинники, пов'язані між собою. Якщо українське православ'я вийде з-під кремлівського крила і знайде повну самостійність, то це значно збільшить вірну Константинополю паству. Тим самим його авторитет і значення в православному світі серйозно зросте. Побічно від цього виграє і Туреччина, на території якої розташовується глава такої церкви.
Одночасно серйозно втрачає РПЦ і з нею державна Москва, що сприяє ослабленню дипломатичних і військово-стратегічних позицій Кремля для початку в Азово-Чорноморському регіоні, а потім і далі. Цій же меті послужить і зміцнення Української держави, що збігається з політикою Туреччини в доступній для огляду перспективі.
Чи враховував український церковний фактор Путіна на саміті в Тегерані, коли повністю став на позицію підтримки Ірану і президента Асада, невідомо. Можна з великою часткою ймовірності стверджувати, що якраз Ердоган вкотре переконався, що його партнерству з Москвою прийшов кінець. У Сирії він залишився сам, і тепер йому належить розв’язувати досить складне дипломатичне, гуманітарне та військове завдання. Причому всі три компоненти в ньомк тісно переплетені.
Звичайно, РПЦ і Кремль без бою не здадуться. Зараз ними буде вжито всіх зусиль, щоб розхитати релігійну ситуацію в Україні і тим самим показати так звану небезпеку надання томосу. Треба думати, що українські правоохоронці прекрасно це розуміють і не допустять реалізації московського сценарію.
Рішення надати Українській церкві автокефалію патріарх Варфоломій ухвалив після аналізу багатьох чинників, не тільки релігійних, але й політичних. Серед останніх на користь Києва не останню роль зіграла позиція турецького президента Ердогана.
Чому цим знехтували в Москві або сподівалися на, як їм видається, зростаючу залежність від газу, що поставляється, або чогось іншого, гадати не будемо. Факт, як кажуть, у наявності. Можливо, приберігали цей варіант, якщо не вийде створити антикефальний фронт з, зокрема, Сербської і Болгарської церков. Припускали в нього включити і Грузинську, але тут осічка вийшла. Грузинські патріоти перешкодили такому розвитку подій, та й у Софії, судячи з усього, все-таки вирішили зайняти більш нейтральну позицію.
У церковних справах поспіх протипоказаний, але й особливо тягнути патріарх Варфоломій не буде. Він чудово розуміє, які сили кине РПЦ і Кремль проти надання томосу.
Якоїсь миті звернуться й до Ердогана. Ось тут би йому і згадати, як він залишився на самоті на саміті в Тегерані, й ухвалити єдино правильне рішення на користь Києва.
