«Соло» Турчинова
Згідно з українським законодавством, військовий стан по всій країні або на її окремих територіях вводиться після того, як Верховна Рада затвердить відповідний указ Президента, підписаний на основі рішення Ради нацбезпеки.
Рішення РНБО приймаються не менше, ніж двома третинами голосів її членів.
Очевидно, що на такому рівні питання вирішуються, як правило, одностайно чи більше, ніж двома третинами, а від політико-харизматичного впливу президента (виконуючого його обов'язки), залежить, чи буде його особиста воля визначальною, просто вагомою або взагалі нічого не значущою для інших членів Радбезу.
Але яким би не було колективне рішення РНБО, політична та історична відповідальність за його наслідки – тим паче, коли йдеться про таке доленосне питання, як чинити або не чинити опір зовнішньому агресору – буде пов’язуватися безпосередньо з прізвищем головнокомандувача (в.о.).
Особливо гострою для нього стає ситуація, якщо він тільки-но опинився біля керма держави у результаті революційних подій, і разом з іншими представниками нової влади не має високого морального авторитету серед тих, хто повалив попередній режим.
У цих умовах, ще до усіляких нарадчих засідань розуміючи, що умови з агресором на даний момент занадто нерівні, Президент (в.о.) може передбачати, яке рішення доведеться зрештою прийняти Раді нацбезпеки під впливом об’єктивних обставин.
З іншого боку, немає стовідсоткової гарантії, що жертвуючи малим заради більшого, можна уникнути найгіршого сценарію, і що революційно-патріотична громадськість, на яку головнокомандувач (в.о.) має орієнтуватися, легко вибачить йому втрату частини території, навіть у разі збереження решти.
Тому він, знаючи, що його голос на засіданні РНБО не буде ні у формальному, ні у політико-психологічному сенсі вирішальним, може вдатися до того, щоб «умити руки», хоча б частково.
А саме: очікуючи, що рішення буде таким, якого вимагають об’єктивні реалії, підтримати військовий варіант, аби принаймні знизити персональну відповідальність у тому випадку, якщо все піде у катастрофічному напрямку. Мовляв, особисто я тоді був за опір.
Враховуючи, те, що колись нарадчі обставини, за яких Радбез вирішував це питання, можуть зробити загальновідомими.
Або, коли пройде кілька років і гаряча ситуація навколо втраченої території охолоне, займаючи вже посаду секретаря РНБО, власноруч видати копію стенограми, де розкриваються ці факти. Що може послужити не тільки історичним, але й кон’юнктурно-іміджевим цілям…
«… Я не можу не поставити на голосування РНБО рішення про запровадження в країні воєнного стану. Хто «за»? Ясно. «За» – один Турчинов. Це означає, що рішення не прийнято. Ми повинні зробити можливе і неможливе, щоб забезпечити захист країни… За результатами обговорення прошу підтримати рішення РНБО України, яке базується на пропозиціях, які не викликали у членів Ради заперечень. Я зачитаю проект…».
У цьому фрагменті, напевно, не менш, ніж «соло» Олександра Турчинова, є показовим швидкий перехід до іншого підготовленого рішення.
Далі йдуть сім детально описаних пунктів. Результат: «Хто «за»? Рішення прийнято одноголосно». Що цікаво, в іншій своїй репліці в.о. Президента зазначає: «Я ще вчора дав команду підготувати проект Указу про введення воєнного стану…».
Тобто проекту рішення, за яке проголосував один в.о. головнокомандувача, на той момент ще не було, а те, за яке Рада нацбезпеки проголосувала одноголосно, де йдеться лише про «моніторинг та аналіз інформації щодо розвитку ситуації в АР Крим та місті Севастополі», було підготовлене у повному обсязі.
Разом з тим це не робить білішою на тлі Турчинова Юлію Тимошенко, яка активно відстоювала на тому засіданні невоєнний план.
Хвилювання з приводу того, такий розвиток подій може викликати паніку серед українців, очевидно, доповнювалося у лідера «Батьківщина» побоюванням, що у разі введення воєнного стану, президентські вибори, на яких вона мала легко перемагати, як здавалося тоді, відкладалися б на невизначений термін...
Останні два роки, зокрема історія з Кримом, показують: екзистенціальні події та процеси, що пережила и продовжує переживати Україна, досі стають предметом політичних спекуляцій, які знецінюють як завоювання, так і трагедії, що відбулися з нами протягом цього часу.
А що суттєвіше, на ці спекуляції досі залишається соціальний попит. Як і на те, щоб придуркуваті політичні образи, які ще вчора сприймалися виключно з іронією, сьогодні ставали більш відповідними до реальності. Тобто більше її приховували.
Євген СЕРЕДА, політолог, психолог, Вінниця
