Стадія «можливо»
Транзит від тоталітарної системи до демократичної нереальний без перехідного етапу, так званого авторитаризму
Бурхливі події в Україні на початку 2020 року змушують ще раз повернутись до теми, яка вже не раз висвітлювалась на сторінках газети — про владу, суспільство та Україну.
Колись на стадіоні теперішній Президент України В.Зеленський заявив, що він є вироком П.Порошенку. Він був правий, але лише частково: вибори 2019 року стали вироком всій системі управління державою, яка під трендом демократії складалась в Україні протягом усіх років незалежності. Саме така система влади довела Україну до стану, коли знову заговорили про можливість втрати Україною її незалежності.
Частина виборців на емоційному несприйнятті такої влади кинула їй у обличчя — «Нате вам!» і привела до влади нових, мало кому відомих, без відповідного досвіду, але молодих і багатообіцяючих. Привели. І що маємо? Перераховувати всі скандали навколо влади не варто. Вони в усіх на слуху і кількість їх зростає мало не щоденно. Мене, з сім’ї спадкових вчителів (дід закінчив Санкт-Петербурзький університет), особливо вразило таке. Міністр освіти Г.Новосад заявила, що на підвищення платні вчителям немає грошей. Тому не сподівайтеся. Це є не лише знущанням над здоровим глуздом, а й плювком у обличчя електорату, суспільству, плювком у майбутнє України є скандали про надвисокі доходи високих посадовців і її ж заява, що вона, без дитини, не в змозі прожити на 36 000 грн на місяць (хоча, як на мене, для міністра це й не багато, але краще було промовчати). Коментарі зайві.
У принципі тут нічого дивного. Нові люди у владі не з Місяця на нас впали, вони виросли в старій системі. Нова влада пронизана метастазами старої влади. І активність Портнова, і адвокат Януковича, який нібито має розслідувати чи контролювати справу Майдану — ці і багато інших фактів говорять про повзучий реванш. І вже не так смішно, коли жартують про можливість повернення Януковича в Україну.
Варто ще раз нагадати слова лавреата Нобелівської премії з економіки Р.Авмана: «авторитарний режим може бути більш ефективним, ніж демократія». На певний період. Класичні приклади — Сінгапур, Південна Корея, Малайзія, Казахстан, а ОАЕ — це приклад, як недемократична форма правління (монархія) показує вражаючі результати розвитку. Авторитаризм — не як постійна форма управління, а як єдино можливий механізм витягування країни зі здавалося б безперспективного болота животіння на задвірках глобальної економіки
Ще одна теза для подальшої логіки. Колись президент США Т.Рузвельт (1901—1909 р.р.) сказав: «Великою нацією нас робить не наше багатство, а то, як ми його використовуємо». Ніби він знав про майбутню Україну. Як користуватись багатством країни, які мають бути правила користування, визначає влада через прийняття відповідних законів, постанов і через (і це головне!) невідворотне покарання тих, хто їх ігнорує.
Отже, питання про владу. Я на сторінках газети «День» не одноразово звертався до цієї теми. В усіх статтях відстоював одну тезу, яка обговорювалася ще за часів так званої перебудови: перехід від тоталітарної системи до демократичної неможливий без перехідного етапу, так званого авторитаризму. Завдання його досить «просте» — змусити (!) людей, суспільство жити і діяти за законами, від президента до бомжа; «закон один для всіх!». Саме змусити, тому що народ традиційно вважав владу і її закони такими, які спрямовані проти народу. А він, народ, жив і розвивався не завдяки законам і владі, а всупереч їм. Влада незалежної України мало що змінила у взаємному протистоянні. Кланово-олігархічна система послідовно поглиблювала його. Коментуючи скандал навколо надвисоких зарплат високопосадовців перший президент України Л.Кравчук у інтерв’ю 25.01.2020 р. заявив: «ці люди не для України». Про Конституцію ж і про народ, як джерело влади, згадують лише тоді, коли це комусь вигідно. Але... українці, як нас переконували і переконують, народ розумний і свободолюбивий ще від козаків, і з молоком матері, народжуються демократами і на дух не переносять насильства над собою. Про це особливо люблять патякати ті, кого «і тут добре годують». І не звертають уваги на соціологію. А вона свідчить про протилежне. Вона свідчить, що більшість опитуваних підтримують ідею сильної влади, тобто наведення тієї самої жорсткої дисципліни. Фахівці Інституту соціології НАН України стверджують: «Дві третини (60,5%) населення України погоджується з твердженням, що для нормального розвитку країні потрібна «сильна рука», а не розмови про демократію». Такий погляд підтверджує і директор соціологічної групи «Рейтинг» О.Антипович. Додам думку Ю.Кириченко з Центру політико-правових реформ: «...в умовах війни цей запит може бути цілком справедливим і виправданим...». Для логіки варто ще раз нагадати слова лавреата Нобелівської премії з економіки Р.Авмана: «авторитарний режим може бути більш ефективним, ніж демократія». На певний період. Класичні приклади — Сінгапур, Південна Корея, Малайзія, Казахстан, а ОАЕ — це приклад, як недемократична форма правління (монархія) показує вражаючі результати розвитку. Авторитаризм — не як постійна форма управління, а як єдино можливий механізм витягування країни зі здавалося б безперспективного болота животіння на задвірках глобальної економіки.
Говорячи про авторитарну (президентську) форму правління варто згадати про так зване «вікно Овертона». Вивчаючи суспільні процеси Дж.Овертон, американський юрист і філософ (1960—2003 р. р.) розробив модель, згідно з якою будь-яка ідея проходить шість стадій: перша — «та, дурниці»; друга — «радикально»; третя — «можливо», четверта — «розумно», п’ята — «та це ж всім зрозуміло», шоста — вводиться в чинне законодавство. Ідея авторитарної системи управління в Україні наближається, як на мене, до третьої стадії. Про це свідчать останні думки про ситуацію в Україні відомих громадських діячів Ю.Щербака і Богдана Гориня («День», 19.12. 2019). Особливо хотів би виділити думку Є.Марчука («День», 10.01.2020): «Нам зараз потрібна жорстка дисципліна в усій системі державного управління ...». А при якій владі у нас, в Україні можлива жорстка дисципліна? При цій владі, яка є? Ця влада «продукує анархію» і «з’являються ознаки чергової Руїни» (І.Капсамун, «День», 17–18.01.2020). Усе більше здається, що нова влада доводить усі недоліки попередніх влад до логічного завершення — повернення України в геополітичний простір Росії, під високу руку царя-батюшки. Сказав же колись у кулуарах В.Путін ще задовго до виборів в Україні — «кого вони не обирали б, вони оберуть мене». Запровадження і поширення в Україні управлінського хаосу, безладу, підрив поваги до державних інститутів після невдачі військової операції підкорення, активізація проросійських сил нібито підтверджують справедливість цього «російського майбутнього» України. Ким там буде Україна — то вже будемо вирішувати не ми.
Виходячи з заявленої позиції утвердження на сьогодні президентської форми правління мало б тішити мене. Але останні події пов’язані безпосередньо з Президентом — невідомість навколо Оману, економічний форум у Давосі, поведінка в Єрусалимі, непорозуміння навколо Румунії, змушують думати не стільки про аналіз цих подій (це — хліб для журналістів і політологів), як про необхідність знову звернутися до філософії (а що ще робити?), до часто згадуваної мною тези про «форму і зміст». Форма є — Президент України. За змістом він, Президент, має відповідати надскладним викликам, які стоять перед країною, особливо в умовах війни. Тобто, він повинен мати певні особисті якості. Насамперед відчувати себе, вести себе як очільник нації, за якою стоїть тисячолітня історія, яка пройшла через століття спроб знищити її, але зберегла себе, свою мову, культуру, традиції. І, звичайно, бути насамперед державником: кожним своїм словом, кожним кроком зміцнювати авторитет держави, яку він представляє де б то не було. Але виявляється (на сьогодні), що зміст не відповідає формі: особистість Президента не відповідає відповідним вимогам. Виявилось, що бути чесним, не хапугою, комунікабельним, тобто бути гарною людиною — для такої посади замало. Народ знову помилився? Як не сумно це визнавати, але, мабуть, таки, під настрій, помилився. Політичне середовище, яке ми називаємо політичною елітою, не в змозі запропонувати суспільству адекватну особистість. Потрібні «сильні особистості... які створювали б правила та інституції» (І.Капсамун, «День», 24–25, 01.2020). На жаль, «На українському Олімпі таких історичних діячів, які наразі були б готові і знали, як узяти владу, разом з тим відчували відповідальність перед історією, фактично не видно. І що далі, то гірше» ( Г.Друзенко, там же ). Це — криза існуючої політичної еліти.
Де ж шукати таку особистість? Повторюсь: у середовищі ветеранів АТО-ОСС. Серед людей з окопів. Ця ідея має опановувати маси. Тоді і з’явиться Наполеон. Один з «завсегдатаев» різних ток-шоу за всієї моєї не дуже високої поваги до нього, кинув риторичне питання, яким і закінчую допис: «Зрештою, в цій країні є мужики?». Певен — є. Але чи читають вони газети?
