Станція «Мінська»: фініш вже близько?
Дивлячись на весняну стрічку новин, пов'язаних з Мінськими угодами, складається враження, що конкретні дії вже не за горами. Водночас, намагаючись уявити, якими вони можуть виявитися, з голови починає струмувати дим – і зовсім не білий. Намалювати ідеальні моделі, звичайно, можна. Але, приміряючи їх на поточні реалії, якщо до чого і приходиш, то хіба що до когнітивного дисонансу.
Як буде досягнуто повне припинення вогню, і яким чином будуть проведені вибори? Хто буде стояти на кордоні, і чи покинуть окуповані райони Донбасу російські формування, забравши з собою зброю і техніку? Чи проголосує Верховна Рада за новий статус цих територій і амністію бойовиків, і що це означатиме? Ким буде формуватися «народна міліція», і якими будуть її функції?
Дати придатні відповіді на всі ці питання вкрай складно. Але ще важче скласти з передбачуваних варіантів єдину і несуперечливу картину, яка б мала право на життя. Проте, на тлі всієї цієї туманності залишається очевидним те, що диктує будь-яку політичну практику – інтереси сторін. А зацікавленість і України, і Заходу, і Росії, як і раніше, полягає у якнайшвидшому врегулюванню конфлікту.
НАВІЩО І КОМУ ЦЕ ПОТРІБНО
Європа і США послідовно акцентують на цьому мовою дипломатії. Кремль – провокуванням обстрілів, якими, за словами українського представника у Мінській підгрупі з безпеки Євгена Марчука, російська влада по-диявольськи закликає швидше вирішувати питання з виборами.
Позиція офіційного Києва до останнього часу була суперечливою. Прагнення Петра Порошенка виглядати переконаним прихильником Мінських домовленостей розмивалося млявою підтримкою цього курсу з боку уряду Арсенія Яценюка. Але тепер інший Кабмін – а нова мітла, як відомо, і мете по-новому.
Перше свідчення цього заява голови новоствореного Міністерства у справах Донбасу Вадима Черниша, який виступив за відновлення соцвиплат громадянам України, що мешкають за лінією розмежування. А це не просто гуманістична ідея, але і один з пунктів Мінських угод, підписаних українською стороною. До цього повернемося нижче.
Варто ще раз нагадати, чому всі учасники Нормандської четвірки зацікавлені притушити донбаський конфлікт якомога швидше.
Для Києва – це можливість запобігти подальші жертви серед військовослужбовців і мирного населення, а також, відновивши формальний контроль, почати інтеграцію окупованих районів. До того ж це дозволить повернутися додому багатьом переселенцям.
Німеччина і Франція, в свою чергу, бажають скоріше позбутися бойових дій, що відбуваються під боком з Євросоюзом, і, переживаючи за свій економічний комфорт, зняти деякі санкції з РФ.
А російському керівництву необхідно рятувати від санкцій власну економіку і швидше перевести проблемні райони Донбасу на українське соцзабезпечення. А ще, показуючи Заходу свою здатність йти на компроміси, попереджати наступні «панамські» удари по найбільш уразливому місцю кремлівської системи.
Інтереси, продиктовані нагальними потребами, змушують бути максимально підприємливим у пошуку рішень. Ну, а хто шукає, той знаходить.
ПРИВОДИ І ТЕНДЕНЦІЇ
Поки що залишається гадати над тим, як будуть розплутуватися учасниками Мінських домовленостей найтугіші вузли переговорного процесу, і до чого це призведе. Але вже сьогодні можна спробувати оцінити, куди рухається ситуація, спостерігаючи за інформаційними хвилями, які запускаються по різні боки фронту.
12 квітня міністри закордонних справ країн «Великої сімки» прийняли спільне комюніке, в якому закликали всі сторони «без зволікання виконувати свої зобов'язання в рамках Мінських угод». Включаючи проведення виборів за стандартами ОБСЄ та українським законодавством, відновлення українського контролю над кордоном, повне виведення іноземних формувань і техніки, забезпечення гуманітарною допомогою нужденних.
Цю новину підхопили українські ЗМІ. Водночас на сепаратистських і прокремлівських сайтах просувалося інше повідомлення – про те, що «представники ДНР на зустрічі в Мінську підтримали пропозицію представників російської сторони про проведення виборів на Донбасі за стандартами ОБСЄ». Один з лідерів бойовиків Денис Пушилін підтвердив це, додавши, що «українська сторона хоче чогось іншого і посилається на свої внутрішні закони».
Зрозуміло, ніяких виборів за стандартами ОБСЄ без українського законодавства бути не може. Як і за українським законодавством без стандартів ОБСЄ. Але російсько-сепаратистській стороні зручніше акцентувати на європейських нормах, замовчуючи про вороже право, аби не дратувати свою аудиторію. Серед якої тема «зливу» вже знайшла нове звучання – і цього разу, треба зауважити, більш обґрунтовано, ніж раніше.
Непрямим доказом чого може слугувати звільнення «голови Виборчкому ДНР» Романа Лягіна. На сайті командира тамтешнього «Радбезу» Олександра Ходаковського це відразу пов'язали з тим, що місяць тому Лягін відкрито виступив проти Мінського процесу і виборів за українським законодавством. Днями стало відомо, що після звільнення колишній «голова Виборчкому ДНР» безслідно зник.
Далі більше. 14 квітня Порошенко у телефонній розмові з Ангелою Меркель закликав посилити присутність спостерігачів ОБСЄ в зоні конфлікту. А трохи раніше в інтерв'ю українським каналам Президент заявив, що на лінії зіткнення і неконтрольованій ділянці кордону з РФ має розташуватися поліцейська місія ОБСЄ. Іншими словами, голова держави пропонує заміну миротворців ООН за рахунок структури, яка вже задіяна на Донбасі.
14 квітня на своїй «прямій лінії» Володимир Путін підтримав київську ініціативу щодо введення поліцейської місії. Через пару днів ватажок «ДНР» Олександр Захарченко пообіцяв: якщо спостерігачів ОБСЄ стане у десять разів більше, і вони будуть зі зброєю, лояльне ставлення з боку місцевих жителів їм забезпечено.
Але погоджуючись з пропозицією Порошенко, Путін зазначив, що збройна місія повинна знаходитися на лінії розмежування, а за кордон ні слова. Можливо, у цьому питання окупаційна влада поки що упирається рогом. Або просто замовчує, як у питанні з виборами, про ту частину потенційного рішення, яку її аудиторія може прийняти за відверту зраду.
Що показово: ще 6 квітня представник РФ на Мінських переговорах Борис Гризлов висловився проти поліцейської місії ОБСЄ в зоні конфлікту, аргументуючи це тим, що бойовики розцінять це як спробу «іноземної окупації». Але минув усього тиждень і кремлівсько-сепаратистська сторона демонструє дивовижну гнучкість. Принаймні, публічно.
В ОБСЄ кажуть, що введення поліцейської місії повинні схвалити 57 країн-учасниць цієї структури. «Я б не хотів спекулювати на тему, що може мати місце раніше, ніж така дискусія почнеться», – зазначає заступник голови місії ОБСЄ в Україні Олександр Хуг.
Не виключено, що, закликаючи ввести збройний моніторинг, українська влада зі свого боку, а російська зі свого, хочуть перевести гру на європейську сторону. Таким чином, Київ може відповідати на тиск, який чинить Захід, вимагаючи негайного виконання Мінських угод. А Кремль – застосовувати хитру тактику, показуючи, що він начебто готовий поступатися, а насправді посилювати провокації на лінії зіткнення, знижуючи ймовірність введення збройної місії ОБСЄ.
Але у нагнітанні напруги у відносинах з Європою українська верхівка, зрозуміло, не зацікавлена. А яким би підступним не був задум російського керівництва, вплив санкцій і небезпека подальших офшорних скандалів нікуди не зникають.
Ну, і повертаємося до Черниша. У заяві новопризначеного міністра у справах Донбасу головне навіть не теза про необхідність виплачувати гроші українським громадянам, які залишаються по той бік фронту, а красномовна аргументація у «мінському» дусі.
«Якщо ми інтегруємо ці території і людей в Україну, про що, власне, заявляють і президент, і прем'єр, і що підтверджують мільярди соціальних виплат, то при чому тут економічна блокада?» – зауважує Черниш. При цьому він підкреслює, що це два тренди абсолютно різної державної політики. «Результат плачевний, – констатує міністр. – Контрабанда заповнила офіційний торговий люфт. На тимчасово окупованих територіях хазяйнують рубль і російські товари. А люди ще більше віддаляються від України. Кого і навіщо ми обманюємо?».
ЩО ДАЛІ?
Якщо весь цей інформаційний ланцюжок вказує на те, що фінішна пряма Мінського процесу дійсно вже близька і незабаром угоди почнуть втілюватися в життя, знову актуалізується питання – для кого це означатиме капітуляцію? Як не відповідай, тут буде більше емоцій. А якщо подивитися на ситуацію стратегічно, варто зазначити таке.
Реалізація Мінських домовленостей – це теж заморожування конфлікту, але така консервація дозволить уникнути подальших жертв серед наших військовослужбовців, мирних жителів, у багатьох переселенців з'явитися можливість повернутися додому.
Звісно, фактичного повернення захоплених районів не відбудеться. Але відновлення формального контролю можна розглядати як просування у позиційній війні з Росією на політичному полі. Що допоможе у майбутньому, при нейтралізації кремлівського диктату на цих територіях, максимально безболісно повернути над ними реальну владу.
А економічний і медійний тиск на РФ з боку Заходу може і надалі змушувати Москву послаблювати свої позиції по найбільш болючих для України аспектах Мінських домовленостей. І такими кроками можна приходити до повноцінного умиротворення, не здаючи при цьому національних інтересів.
