Суха Мачетка Сталінграда
СРСР був чемпіоном з перейменування навколишнього світу. І, попри зміну часу, ми продовжуємо жити в адміністративно-географічних координатах минулого. Декому це подобається. Але для більшості сенс більшовицьких імен означає відсутність змін.
Незалежно від напрямку руху, зупинити прекрасну мить не можна. Йдеш ти в back in the USSR, або per aspera ad astra, все одно без зупинки. Отже ні в 1936, ні в 1949 не утримаєшся, навіть за народною волею. Перейменувавши Волгоград на Сталінград, за декілька років доведеться відновлювати історичну справедливість, відмотуючи термін до Царицина, а то й до татарського Месхета. Добре, якщо закінчиться пізнім палеолітом, і на мапі їхньої батьківщини значитиметься Суха Мачетка. Так тоді називалося місце слави Йосифа Віссаріоновича, який прирік тамтешній народ на голод і братовбивство в 20-х, а потім у 40-х занапастив мільйон, щоб узяти в полон 90 тисяч.
З такими підходами, Росія може зникнути з географічних мап раніше, ніж із адміністративних. Якщо тренд Путіна не зупинити, то поліси, де зароджувався (але так і не з’явився на світ) капіталізм, перетворяться на місця пролетарської слави: Свердловськ, Орджонікідзе, Куйбишев. За ними Рибінськ і Набережні Челни. Особливо Рибінськ, якому чомусь подобаються імена великих інквізиторів, на кшталт Щербакова, який 1938 року косив донецький край, як «сибірський цирульник». Ім’я видного організатора репресій місто носило з гордістю 10 років, а потім ще 30 чекало, доки дадуть нового — Ю. Андропова. Не хочеться повторювати банальності про історичний зміст кожної назви, але подітися нікуди. Місто, немов корабель, як назвеш, так і попливе.
У мандрівками хвилями нашої пам’яті досвід Росії потрібно врахувати, щоб українські міста не повторили долю російських. Адже в паспортах громадян України чимало нагадувань про катів, дезертирів, майстрів терору і просто бандитів, на зразок Ф. Дзержинського, Артема (Ф.Сергєєва), М.Тореза, Г.Котовського та іншої публіки, які спочивають у стінах і саркофагах, а нам не дають жити. Чому? Запитає поміркований читач, для якого форма і зміст існують окремо. Хай вулиця, що веде до храму, називається ім’ям Леніна, а народ з різними переконаннями ходитиме нею на меси і першотравневі походи. Пригадуєте таку логіку?
Але пасторальні картинки, які радують уяву, не складаються, коли їх сюжет переноситься на ґрунт реальності. Не лише вівці й вовки по— різному уявляють щастя. В одному виді теж бувають розбіжності, як, наприклад, у породах м’ясної і молочної худоби. Що вже казати про антагонізм людських поглядів. Коли кремлівські олігархи повертали країні радянський гімн, вони ж не мали на увазі відкот до холодної війни та життя за залізною завісою. Думали, як наш поміркований читач: все можна поєднати. Язичеський мавзолей із православ’ям, двоголового орла з серпом і молотом, життя за царя з демократією, народний добробут із корупцією. Тепер десятиріччя буде витрачено на відокремлення зерен від плевел, чи мух від котлет, кажучи мовою президентів.
У перші роки незалежності ми, разом із державою, займалися переосмисленням, а точніше, відкриттям історії України, повертаючи містам і вулицям колишні імена. Це був абсолютно природний і необхідний акт відновлення справедливості та відплати. Анексовану більшовиками історію потрібно було повернути. Під поверненням я маю на увазі не формальні ухвали законодавчої влади, а спільні зусилля в історії, культурі та суспільному житті, які б допомагали людям зрозуміти природу змін. Чому нащадки легендарної козацької паланки Каменське мають називати себе дніпродзержинцями? Зв’язок із залізним Феліксом чужорідна і синтетична щепа на нашому корінні, така ж шкідлива, як меліорація боліт. З якої речі Бахмут, місто, що існувало понад 200 років, має носити ім’я великого сталінського друга, авантюриста і прибічника автономії донецького краю? То хіба зараз ми не пожинаємо плодів непохованої політики Артема (Ф.Сергєєва)? Не менш колоритний шукач пригод Г.Котовський затуляє собою районний центр і селище-сателіт Одеси. Мало хто знає, що мавзолей Котовському в Бірзулі (так називалася станція до 1935 року) за розмахом перевершував ленінський. І якщо судити за монументами, то Ленін і Котовський єдині герої тутешніх мешканців, хоча літопис Бірзули багатий на багато подій. Напередодні російсько-японської війни особисто цар Микола II сформував тут батальйон, з якого ніхто не повернувся додому. Але хто пригадає справжніх героїв Бірзули, якщо ім’я міста забуте на догоду амбіціям некращого з людей некращих часів.
Божевілля російської влади з черговою зміною цінностей на вироби історії, звичайно ж, закінчаться як завжди, болем і розчаруваннями. Але її прагнення назад дає нам шанс розглянути обриси свого майбутнього. Хай вони задкують у пошуках минулої величі, ми ж повинні йти вперед, пам’ятаючи про свої витоки. Все змінюється на цьому світі, але, як і закладене в природі прагнення людини зберегти своє ім’я, національна ідентичність тяжіє до того ж. Інколи річ навіть не в мотивах змін колишніх одвічних назв, а в формі цього процесу. 1944 року одна радянська дивізія відзначилася при визволенні міста в Білорусі. За існуючими тоді правилами, з’єднанню вирішили присвоїти звання з ім’ям того міста. Але коли в ставці Верховного головнокомандувача прочитали: «Гвардійська, Пропойська дивізія», тут же вирішили перейменувати, щоправда, не дивізію, а населений пункт. Так в Могильовській області замість Пропойська, пазваного за іменем виру (пропи), що утворився при впадінні річки Проні до Сожу з’явився благозвучний Славгород. Може, для дивізії це добре, а для городян погано, вони втратили частину своєї індивідуальної, природної історії. Не генералам, будь вони тричі заслужені і чотири рази ветерани, визначати імена міст. Для цього є час і громадська думка. Якби варненці залишилися сталінцями, а мешканці Катовіц сталіногрудцями, то вони б продовжували жити в будинку, який побудував дядечко Джо, і який зараз ремонтує внучок Пу. Отже назва це не лише форма і слово, а сенс і значення для ворогів і друзів.
