Сутінки Карабаху
Досягнуте в Москві тимчасове перемир'я між Вірменією і Азербайджаном не протрималося навіть години. Азербайджанська армія продовжила наступ у Карабасі, а вірменська армія здійснила черговий ракетний обстріл Гянджі. Азербайджанська сторона, в свою чергу, відновила обстріл Степанакерта з РСЗВ. Вірменія стверджує, що територія Азербайджану обстрілюється виключно з території Нагірного Карабаху. Однак малоймовірно, що вірменське командування ризикнуло перемістити ракетну установку з балістичною ракетою «Скад» (Р-17), з якої останній раз була обстріляна Гянджа, на карабаську територію, де вона могла бути знищена азербайджанськими безпілотниками.
Очевидно, що не тільки до миру, але й до перемир'я в цьому конфлікті ще дуже далеко. Азербайджан не збирається зупиняти успішно наступ, а Вірменія поки що нічого не може цьому наступу протиставити. Як видається, Ільхам Алієв погодиться на перемир'я тільки в тому випадку, якщо вірменські війська будуть виведені з усіх азербайджанських районів навколо території власне Нагірно-Карабаської автономії. Але тоді їх доведеться виводити і з автономії, інакше вони опиняться у фактичному оточенні. На ділі це означатиме визнання Єреваном своєї поразки, але до такого визнання Нікол Пашинян ще не готовий. Однак із військової точки зору, як здається, Вірменія виграти або навіть звести бойові дії внічию вже не може.
Вся надія Єревана зараз - на зовнішнє втручання в конфлікт. Росія, США і Франція, три співголови Мінської групи щодо Нагірного Карабаху, до цього часу дають зрозуміти, що посилати свої війська в зону конфлікту в будь-якій ролі не збираються. У США зараз вибори на носі. І якщо на них переможе Трамп, посилати війська в Карабах він точно не буде. А якщо переможе Байден, то до його вступу на посаду президента війна в Карабаху майже вочевидь закінчиться. У Франції ж відсутні логістичні можливості для самостійної відправки хоч якогось значного військового контингенту в Карабах, та й президент Макрон явно не збирається цього робити. Росія ж зараз пов'язана кризами в Білорусії і в Сирії. В останньому випадку Путіну доводиться тісно взаємодіяти з Ердоганом, і в разі відкритого російського військового втручання на боці Вірменії Туреччина без великих труднощів зможе зробити перебування російського військового контингенту в Сирії неможливим. Російських миротворців у Карабах без згоди Азербайджану вводити не можна, і Путін через свого прес-секретаря дав зрозуміти, що робити цього не буде.
Якщо ж Москва спробує вести в Карабасі проксі-війну, посилаючи туди найманців-вагнерівців, то Туреччина цілком зможе зробити те ж саме, відправивши під виглядом добровольців у зону конфлікту регулярні війська. Крім того, відправляти вагнерівців у Карабах без прикриття з повітря було б ризиковано, а пояснити, яким чином в розпорядженні приватної військової компанії виявилися найсучасніші засоби ППО і літаки, було б досить важко. І до того ж це дало б Туреччини привід використовувати в Карабасі свою авіацію. До речі, до цього часу жодних переконливих доказів, що на боці Азербайджану борються сірійські найманці або турецькі військовослужбовці, представлено не було.
Не варто забувати і про труднощі постачання російського контингенту у Вірменії і Карабаху. Адже Грузія та Іран навряд чи будуть пропускати для нього військові вантажі, а возити все повітряним шляхом буде занадто накладно. Треба також розуміти, що Володимиру Путіну більш-менш все одно, в чиїх руках у результаті опиниться Нагірний Карабах. А якщо в результаті поразки Вірменії у війні Пашинян буде повалений або сам добровільно піде у відставку, Володимир Володимирович цьому щиро порадіє. Навіть без Нагірного Карабаху Вірменія нікуди зі сфери російського впливу не дінеться, навіть якщо нинішній прем'єр-міністр зуміє втриматися при владі. Адже інших союзників проти Азербайджану і Туреччини, крім Росії, у Вірменії все одно немає.
На фронті ж ситуація для вірмен складається все більш безнадійно. Північне угруповання азербайджанських військ досягло своєї головної мети, перерізавши основну дорогу з Вірменії в Карабах. Центральне угруповання азербайджанських військ продовжує сковувати вірменські війська (на цій ділянці фронту вірменські зміцнення особливо сильні). Головний же удар продовжує завдавати південне угруповання азербайджанської армії. Тут місцевість більш рівнинна, вірменські укріплення не настільки сильні й легше використовувати бронетехніку. Оскільки полонених з обох боків в останні дні не демонструють, можна зробити висновок, що контактні бої, як і раніше, є великою рідкістю. Останнім на сьогодні важливим успіхом Азербайджану стало захоплення селища Гадрут, яке, як можна зрозуміти, є ключовим пунктом у системі оборони на півдні Карабаху. З його падінням головна смуга оборони там виявилася прорваною, й азербайджанська армія має всі шанси найближчим часом вийти на оперативний простір і після цього розвивати наступ або на Шушу і Степанакерт, або на Лачін, щоб перерізати останню дорогу, яка б пов'язала Нагірний Карабах із Вірменією.
Про жодні серйозні контрнаступальні дії з боку вірмен досі не чутно. Тут можуть бути два пояснення. Або зараз у глибокій таємниці, як колись Пілсудський на рубежі річки Вепш, вірменське командування зосереджує ударне угруповання, щоб завдати противнику несподіваного нищівного удару й показати світу «чудо на Араксі». Або всі резерви боєздатних військ і бойової техніки у Вірменії вже вичерпані, і проводити контрнаступ просто нічим. На жаль, друга версія здається ближчою до дійсності. Про це свідчить, зокрема, ухвалення невизнаною Нагірно-Карабаською Республікою закону, що дозволяє участь в обороні Карабаху ополченців, зокрема з інших країн. Звідси можна зробити висновок, що всі навчені резервісти вже використовуються на фронті. Але потоку добровольців, які прямують до Вірменії, щоб воювати в Карабасі, поки що не спостерігається. Ймовірно, в найближчі кілька днів визначиться, чи зуміє вірменське командування створити нову лінію оборони за Гадрут, або війну практично можна буде вважати закінченою. Звичайно, Єреван може піти ва-банк, зруйнувавши за допомогою ракет трубопроводи, ГЕС і нафтогазові родовища в Азербайджані, що призведе до регіональної екологічної катастрофи. Але такий апокаліптичний сценарій виглядає неймовірним, оскільки тоді з боку Азербайджану буде здійснено не менш руйнівний удар у відповідь, а від Вірменії відвернеться світова громадська думка.
Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
