Сирія: нескінченний глухий кут
Ізраїльські удари по Сирії і в першу чергу по іранських об'єктах у цій країні були дуже добре підготовлені не тільки у військовому, а й у дипломатичному відношенні. Удари по Ірану і Сирії були нанесені, з одного боку, відразу після оголошення президентом Дональдом Трампом про вихід США з ядерної угоди з Іраном і якраз у той момент, коли прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху разом з Володимиром Путіним брав участь у ході «Безсмертного полку» і був присутній на військовому параді на Красній площі. Кремлю, природно, не з руки було в таких обставинах дуже вже сильно критикувати Ізраїль за акцію проти російських союзників, тим паче, що іранці перші почали, запустивши проти ізраїльських позицій на окупованих Голанських висотах пару десятків досить примітивних ракет. Тому російська реакція на те, що сталося, фактично зводиться до закликів незабутнього кота Леопольда: «Хлопці, давайте жити дружно!», тобто по можливості уникати ескалації конфлікту. І, зауважимо, в російській заяві немає будь-якого прямого засудження дій Ізраїлю. Кремлю доводиться враховувати, що на урочистості 9 травня до Москви із зарубіжних лідерів прибули тільки Нетаньяху і президент Сербії Олександр Вучич, так що ображати Нетаньяху було зовсім не резон. Крім того, в Москві враховують, що основні удари Ізраїль завдавав по іранських об'єктах у Сирії, а начебто не по армії Асада. Хоча останній теж дісталося: через безуспішні спроби збити ізраїльські літаки Ізраїль заодно вдарив по сирійських комплексах ППО. А посилення позицій Тегерана в Сирії все більше дратує Кремль, який розраховував отримати основні дивіденди від успіхів сил Асада в громадянській війні.
Тому ослаблення Ірану, нехай навіть за рахунок дій Ізраїлю і посталих за ним США (про удари по іранських об'єктах у Сирії Нетаньяху напевно домовився з Трампом), Кремль якщо і не вітає відкрито, але і не засуджує. Біда для Москви тут в іншому. Без участі Ірану режим Асада не протримається і кількох місяців. Кремлю боляче усвідомлювати, що вирішальну роль у громадянській війні в Сирії все більше грають не російські військово-космічні сили і не залишки ПВК Вагнера, а десятки тисяч головорізів з іранського Корпусу вартових ісламської революції, навербованих переважно з числа шиїтських біженців з Афганістану. Але така ситуація категорично не влаштовує ні Ізраїль, ні США. І вони робитимуть усе можливе для того, щоб Іран не закріпився в Сирії і не створив там свої військові бази, що можуть загрожувати кордонам Ізраїлю. Для вирішення цього завдання Вашингтон і Тель-Авів не зупиняться ні перед чим, зокрема і перед тим, щоб завдати шкоди російським системам озброєнь, розгорнутим у Сирії, так само як і обмеженому контингенту російських військ у цій країні. Трамп давно вже перейшов ту межу, перед якою зупинився Обама. Останні ізраїльські удари по Сирії наочно продемонстрували неефективність і вразливість розміщених тут російських систем ППО і ПРО, в тому числі «Бук-М1-2», С-200, С-75 і зенітно-ракетно-гарматного комплексу (ЗРПК) «Панцир С- 1». За оцінками експертів, унаслідок цих акцій Ізраїлю було знищено половину всієї військової інфраструктури Асада й Ірану в Сирії. Причому в Тель-Авіві дають зрозуміти, що і решту військових об'єктів за необхідності також буде знищено.
Починаючи авантюру в Сирії, Путін не припускав, що в гру втрутиться стільки могутніх зовнішніх гравців, які володіють силами і засобами, що багаторазово переважають ті російські військові частини та озброєння, які можуть бути використані для підтримки Асада. Тут і найсильніша в світі американська армія, що захищає курдів за Євфратом. Тут і лише трохи слабша ізраїльська армія, що багато в чому є клоном американських збройних сил в усьому, що стосується бойової техніки, озброєння, тактики і бойової підготовки. Проти таких армій російські війська не можуть вести звичайну війну, а тільки партизанську. Тут і турецька армія, яка, можливо, в чомусь і поступається ізраїльській, але цілком у змозі без зусиль впоратися з асадистами й іранською армією, разом узятими. Всі ці гравці наочно показали свою перевагу над російським угрупованням у Сирії.
Кремль у сирійській громадянській війні бачить єдину гарантію своїх інтересів у збереженні при владі в Сирії Башара Асада і його сімейства. Всі інші гравці, крім Ірану та Росії, наполягають на його відстороненні від влади, обіцяючи в іншому випадку не дати ні цента для відновлення Сирії. Здавати Асада Кремль не хоче, щоб не втратити обличчя, але і придумати якийсь прийнятний для себе сценарій закінчення війни в Сирії він не в змозі. І виходу з глухого кута немає.
Від повної поразки Москву поки що рятує те, що у США, Ізраїлю та Туреччини теж досі немає реалістичного сценарію завершення громадянської війни і відновлення миру в Сирії, при тому, що між цими гравцями також зберігаються істотні суперечності на сирійському напрямі. Америка хотіла б повалення Асада, визнання автономії сирійських курдів і ліквідації позицій у Сирії як ісламістів, так і Ірану. Туреччина теж хотіла б повалення Асада, але при цьому виступає проти автономії сирійських курдів, принаймні, проти такої автономії, яка дозволила б курдам зберегти військові загони з важким озброєнням. В Анкарі не без підстав побоюються, що в цьому випадку з непідконтрольних центральній владі районів сирійського Курдистану озброєння і вибухівка будуть широким потоком надходити до загонів Робочої партії Курдистану, що борються проти турецької армії і поліції в Турецькому Курдистані. Туреччина готова окупувати прикордонні сирійські території за допомогою як своєї армії, так і місцевих протурецьких формувань. Нарешті, Ізраїль формально не виступає проти збереження режиму Асада в Сирії, не підтримує будь-які угруповання в сирійській громадянській війні і не має наміру окуповувати якусь сирійську територію за межами Голанських висот. Однак у Тель-Авіві виступають категорично проти присутності в Сирії іранських збройних сил і загонів проіранської «Хезболли» і, як показують останні події, готові домагатися їх ліквідації військовим шляхом. А без іранських військ, як уже було сказано, режиму Асада довго не протриматися. Якби США, Туреччина та Ізраїль могли б у Сирії діяти спільно, сирійській громадянській війні і правлінню Асада давно прийшов би кінець. Однак оскільки єдності в сирійському питанні між Вашингтоном, Анкарою і Тель-Авівом немає, ситуація глухого кута зберігатиметься.
