Те, що страшніше за танки
В Україні громадянське суспільство молоде й слабке, але воно є, в Росії — померло не народившись
Минулого четверга в газеті «День» вийшов мій текст, що несподівано набув додаткового сенсу. Йшлося про імперську константу російської історії, що виявляється за будь-якої зміни влади й еліт, навіть при тимчасовому розпуску імперії, як це було протягом минулого століття аж двічі.
Додам до цього лише одне: хоч би що там вгорі відбувалося, метою влади залишиться влада. І в Росії не буде влади, що дбатиме про життя й розвиток країни.
При цьому я абсолютно не мав на увазі чутки про зникнення Путіна, які поповзли соціальними мережами до моменту публікації статті. На кілька днів усі інші теми стали несуттєвими для неабиякої кількості російських і українських політиків, громадських і культурних діячів, інтелектуалів. Якщо придивитися, за ними стояло щось спільне в тлумаченні суспільно-політичного устрою Росії. І з приводу цього спільного хочеться їм сказати ось це:
• Ну, добре, припустимо, ви праві. Праві ті, хто вважає: все зло в пропаганді, і за два тижні російський народ можна буде обернути на 180 градусів.
Я так розумію, панове російські інтелігенти, що це відповідає вашим уявленням про бидломасу навколо вас, якою ви хочете маніпулювати, як маніпулюють нею зараз... а хто, власне? Та такі ж інтелігенти, як і ви. Дуже часто ваші однокурсники, однокласники, люди з тих же тусовок, що й ви.
То ви що, відчуватимете себе впевненими й гордими в такій ситуації? У вас додасться людської й громадянської гідності, якщо вони поступляться вам місцем? Тридцять років тому так само робили перебудову, а пізніше почали робити демократію. Вийшло — самі бачите що.
А ви, панове українські інтелігенти, думаєте, що ось так з росіян зроблять мирних сусідів, які поважають право інших народів на самостійний розвиток? Попрацює трохи зомбоящик у правильному напрямку й зомбує населення по-іншому: дасть установку на добро й політкоректність, і ви здобудете спокій і впевненість поряд з таким чудовим сусідом? Ось так одразу?
Звісно, безглуздо. Особливо дивний подив словам Путіна про готовність застосувати ядерну зброю, що прозвучав у фільмі про захват Криму. Але ж не здригнувся російський народ, пишається він цією заявою. І Путін знав, що пишатиметься: три рази до нього ядерний шантаж озвучувався топ-менеджерами держкорпорацій, двоє з яких ще й журналісти. То були Дмитро Кисельов, Михайло Леонтьєв і Андрій Костін. Усі троє російські інтелігенти.
• Збувається прогноз, зроблений у газеті «День» на початку року (№12 за 27 січня 2015 р.): «На сході Європи виникає нова тоталітарна імперія, що володіє зброєю масового ураження. Уже можна говорити про доктрину Путіна не лише на пострадянському просторі, а й світовій політиці. Суть цієї доктрини в конвертації (або капіталізації) ядерної зброї. На світ чекає відвертий рекет, ядерний шантаж з боку Росії, яка здирством підтримуватиме владу й багатство своєї правлячої еліти».
Тиждень почався з приведення в повну бойову готовність Північного флоту — основного носія ядерної зброї — і з масових позапланових перевірок у міністерстві оборони Росії.
Мені здається невипадковим, що це збігається не лише з річницею захвату Криму, а й зі зверненням Верховної Ради до ООН з проханням про введення миротворців до Донбасу. Інтернаціоналізація конфлікту прямо протилежна стратегії кремля, його баченню пострадянського простору не просто як сфери свого впливу, а як території держав з обмеженою правосуб’єктністю, неповноцінним суверенітетом.
Зрозуміло, що мілітаристська тріскотня й пряме застосування сили привертають найбільшу увагу. Але частиною гібридної війни є й дії, спрямовані на розкол українського суспільства.
• Головне завдання кремля в Україні — ізолювати національно-активну частину суспільства, залишившись наодинці з правлячою елітою й обивателями, готовими влитися в тоталітарну масу. Найпростіший спосіб ізоляції — підтримувати серед української громадськості ейфорію: надії на швидкий розвал російської імперії й крах режиму Путіна. І, зрозуміло, національний нарцисизм.
Це стратегія. А головне тактичне завдання на сьогодні — здати Донбас на утримання Києву. Тамошні шестірки вже навіть звернулися із цього приводу до Олланда й Меркель. Буде цікаво зіставити розміри допомоги донбасівським бандитам і фактично їхнім московським кураторам з тим, скільки буде витрачено на лікування поранених українських бійців і на допомогу сім’ям загиблих на тій дивній війні.
• Але й нав’язування Донбасу Києву — частина загальної тактики, спрямованої на посилення соціальної напруженості в українському суспільстві. При цьому в ЗМІ й в українському сегменті соціальних мереж стикаєшся з прагненням затвердити думку про несерйозність наростаючих соціальних конфліктів. Мовляв, вони значно менш небезпечні, ніж російські танки.
А вони страшніші за танки. Один з моїх українських френдів резонно зауважив, що для правлячої української еліти національно відповідальна частина суспільства не менш небезпечна, ніж для кремля. Продовжу це спостереження. При наростанні вимог реформ від цієї частини суспільства свідомо заохочуватиметься зростання популістських настроїв. І хто стане гарантом збереження статусу нинішніх людей у владі?
Правильно, Москва. І не важливо, що вона в сто сорок третій раз у своїй історії обдурить тих, хто понадіється на її підтримку.
• Україну від Росії зараз відрізняє найважливіше і головніше для життя й розвитку будь-якої нації. Українське громадянське суспільство, яке може послужити основою для формування української політичної нації, живе. І його зусилля спрямовані на національний розвиток. Так, воно молоде, слабке, схильне до багатьох хвороб зростання, з яких найнебезпечніша — нарцисизм. Але воно існує.
У Росії ситуація інша. Вона не дзеркальна, не протилежна, вона саме інша. Російська весна вже відбулася. І праві ті, хто так називає захват Криму й війну в Донбасі, хоча це дуже неприємні люди. Якщо Путін скаже, що Волга впадає в Каспійське море, не сперечатися ж з ним. Так і з російською весною. Вона може бути лише безглуздим і нещадним бунтом усередині країни, в якій знищується громадська організація, цінності, будь-яка соціальність; або зовнішньою агресією.
• При цьому російське громадянське суспільство померло не народившись. Його як не було, так і немає. Воно саме присікає будь-які спроби власної появи колабораціонізмом різних видів. Від ходіння у владу до соціальної наркоманії, якою є всі так звані малі справи. Хоча давно вже зрозуміло: громадянське суспільство починається не з малого, а з головного — не з під’їзду, а із залу для гри в м’яч і Майдану.
І це чудово розуміють у кремлі. Там сидять освічені й розумні російські інтелігенти.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
