«Тетерів»
Я знову тут – завис між вогнями вечірнього Києва і темрявами нічної Прип’яті, застряг у холодних сутінках Іванкова, які сліпуче березневе Сонце розігріти поки не здатне. Якось давно я виходив із Зони, натомлений і запрілий, і підкупив Погранця. Ми обмінялися телефонами і, буває, лупимо пиво: він травить мені байки про браконьєрів, яких зв’язав і віз у багажнику. Я йому розказую про книжки.
Ми домовились зустрітись на центральній площі Іванкова, біля ресторану “Тетерів” – місцевого La Tour d'Argent з токсичними біляшами, відрами теплого супу і видом на РУВД прямо навпроти.
Ресторан стоїть на пагорбі серед вічного лісу, а навколо – подекуди стирчать гнилі зуби триповерхових бараків. Ранньої весни тут як і скрізь завалено брудним снігом. Він наганяє непереборний сум. І всі тільки й чекають, коли розтануть останні його груди, які за зиму особливо змерзлися. Всі чекають, коли висохнуть смердючі калюжі і можна буде так само ходити брудними вулицями, тільки без них, просто під пасмуром неба, яке перемазало все навколо і вичавило своєю тушою бодай натяк на кольори.
Без брудного снігу набагато простіше. Навіть коли знаєш, що внизу не підсніжники, а шприці.
Погранець десь застряг і я взяв стакан розбодяженого пива – останній інгредієнт весни пляжника на Лазуровому узбережжі перед океаном вічних боліт. Відсьорбнув, роззирнувся навколо і відразу помітив їх. Покемонів.
Їх складно не помітити, хоча я досі не визначився: підсніжники вони, чи шприці. Але вони теж з’являються навесні, вилазять з брудно-білих маршруток і нескінченним потоком пруть у міліцейські засади на колючому дроті. Вони капловухі і завжди тримаються серйозно, ніби команда криголаму “Ямал”. У них велетенські баули, воєнні берці та дорогий камуфляж, який видає їх на цій площі навіть більше за рюкзаки. Вони десантуються між рестораном “Тетерів” і райвідділом, і шукають човняра, який довезе їх до омріяного кордону землі заборон.
І тільки вони закурили свої останні сигарети перед фінальним ривком – до них підвалив я. Привіт народ, а ви знаєте, що далі на північ нескінченні болота? І там не можна пройти. Знаєте, що Воннегут придумав лід-9 тільки тому, що не розумів як можна такими болотами ходити? Знаєте, там заблукав не один танковий корпус. І німці, готуючи план Барбаросса, глянули на карти і сказали: ну його в сраку, краще ми розділимо сили наступу на дві частини, краще не візьмемо Москву і Ленінград у вирішальний момент, замерзнемо під Сталінградом і здамо все на Курській дузі, але народ – давайте не підемо крізь прип’ятські болота, давайте щось будемо думати, бо там же справжній Ізраїль і Ад.
Повертайте, кажу я покемонам. Здалася вам та Зона? Я знаю тут хороше місце – кафе “Загадка”, можете там пересидіти і відпочити, а потім їдьте додому: сходіть у словацькі Карпати або що там нормальні люди роблять у вихідні?
Покемони напружують звивини, морщать лоби аж капловуха тріпочуть під зривами березневого вітру, чухають потилиці, а головний покемон мене і питає:
- Ты шо, тоже по Зоне?
- Та нє, – кажу. – Нафіга воно мені?
- Ну был же?
- Та був разок. З екологами.
У цей момент до нас підпливають два сержанти з РУВД поряд. І починають розмову: повільний, повзучий пресинг, а потім – неминучі розборки. Кажуть, знаємо куди ви збираєтесь. Знаємо ваші маршрути і вивчили всі ваші треки. Ми читаємо ваші думки і бачили червоні хрести – позначки заритих вами скарбів. Тому здавайтеся пацани – ви не пройдете крізь наші заслони, не пролізете крізь щільні ряди дядьків з першої роти, які денно і нощно, міцно взявшись за руки, стоять на варті кордонів вашого Раю на нашій Землі.
І я стирчу трохи збоку, сьорбаю своє пиво, свою паршиву весну серед брудного снігу, добиваю її останні розливи, слухаю ті розмови і чекаю на Погранця.
І все було б добре, хлопців би завернули додому, брудний сніг би розтанув, ріка життя понесла би всі шприці схилами вниз до широких заплав розлитих річок, але розмірені цикли життя, сталі ритми сонного царства раптово розітнув крик.
З ресторану мовчки вибіг мужик, за ним хлопнули двері, і він полетів на янгольських крилах страху з усіх ніг, а за мить – двері вилетіли з розмаху і грюкнули на всю площу. І вискочив другий мужик, вискочив крик.
Крик був піддатий, з арматурою навпереважки і нараспашку в брудному дубку. І крик той був: “Сука бляяя!”
І цей крик заповнив собою все. Дуже незвичайний крик. Крик–маніфест: що б там не було за дверима на вулиці, які б орди вандалів і готів не чекали мене з того боку – я порву їх на клапті, я відбиватиму удари на льоту як ніндзя і моя вірна арматура завжди лежить у руці, моя блискуча катана і я став на дорогу війни. Пацани.
У цьому крикові була вся сила єрихонівських глоток, всі вувузели чемпіонату світу з футболу у ПАР, весь ґроул фронтмена групи “Анал Носорог”, зрештою.
Я бачив крик лише пару хвилин, та зрозумів відразу – це справжній герой: здичавілий і набраний. Він летів у наш бік стрілою, засліплюючи всіх дальніми фарами грімголосних звитяг, аж вогники сліпоти танцювали перед очима.
Ясно, що менти ним відразу зацікавились:
- Валік-Валік! Гля який тетерів! Ану лови!
І вони забули про покемонів – відпустили їх, благословили у добру путь потрійним хресним знаменням, намалювали головному покемону карту на долоні, старанно вивели по лінії смерті найкоротший шлях у Прип’ять і дали рукавичку, аби карта не змилася, коли влупить перший весняний дощ.
Потім вони стрімко зриваються, перехоплюють героя у теперішньому часі і пробують повалити на землю, і на вогник злітаються інші – вже повискакували з РУВД. І менти збігаються, оточують його зусібіч, та він незламний – роздає наліво-направо цілющі лящі і ніхто не лишається осторонь свята, і один мент промахується, і врізає іншому, і вони зчіпляються, і починають гасити одне одного, і вже ніщо у цьому світі їх спинити не зможе.
І я стою собі тихенько, а переді мною, серед брудного снігу та глибоких калюж –гасяться два мента, аж фуражки летять додолу з голів і котяться потім асфальтом. Гасяться з воплями: “Сука! Сука!”
А я сьорбаю своє пиво і думаю тільки: “Бля-я-я”.
