Цнотлива наївність «революціонера»
Рефлексій «переселенця» на рефлексії «младореформатора»
27 жовтня у виданні «Новое время» народний депутат Мустафа Найєм оприлюднив колонку «Сломать копии», в якій спробував пояснити своє ставлення до вуличного протесту. На його думку в 2013-му році протестуючі «знали хто ворог» і де проходять барикади. Тепер Януковича з його «беркутом», який трощив голови студентам, немає. Палатки ж з чаєм і телевізорами більше нагадують імітацію Майдану. Щоправда про імітацію Найєм нічого не пише, бо й сам долучився до цього протесту від якого тепер намагається тримати певну дистанцію. Це, до речі, показова риса Найєма – вміння після розв’язаної бійки в певний момент відійти у сторону.
Перед тим, як читати роздуми «младореформатора», варто згадати його слова рік тому. Тоді Найєм виправдовувався, що не знав про стосунки Сороса з Пінчуком і те, що фактичним спонсором поїздки Найєма до Давосу був український олігарх і зять Кучми. «Про те, що гроші заплатив Фонд Пінчука ми дізналися вже по факту, - сказав тоді Найєм. - Нас дійсно запрошували в Давос і ці гроші – це оплата перельоту і виступи. Всі переговори я вів з фондом «Відродження» Джорджа Сороса. І тільки потім виявилося, що фонд Сороса є одним із спонсорів заходу, який організовував Пінчук. Я вже в своїй декларації побачив, що платив мені не фонд «Відродження», а фонд Пінчука. Можливо, їм по бухгалтерії було простіше провести». Мустафа дійсно можливо не знає всіх тонкощів бухгалтерії та того, як там простіше провести суми, але до Давосу поїхав і гроші за виступ взяв. «Другой бы на его месте карьеру сделал, ... а этот шляпа. Всю жизнь будет сидеть на своих сорока шести рублях», - як колись писали Ільф і Петров про бухгалтера-мільйонера Олександра Корейка.
Така наївність і непоінформованість того, хто позиціонував себе як просунутий журналіст-розслідувач і зрештою ініціатор протесту наприкінці листопада 2013-го року досить дивна. Але відмітимо собі факт участі Найєма і його колег, на кшталт Сергія Лещенка у заходах, які організовував Віктор Пінчук. І ось знову депутат пише про наївність, яка є «ключем до перемоги старих еліт». Він наголошує, що виходячи на вулицю, протестуючі гадають, що будуть почуті, але це не так. Тож не будемо забувати, що й на початку нещодавнього протесту під Верховної Радою Мустафа Найєм засвітився, як один з його ініціаторів і активних учасників. Знову ж таки разом з Сергієм Лещенком, які не гребують багато років (ще до Майдану) ходити на заходи Пінчука разом із Святославом Вакарчуком, який нещодавно потрапив до рейтингів можливих кандидатів в Президенти. І тут ще одна помітка: депутат стверджує, що необхідна «мобілізаційна кампанія для пошуків нових лідерів». Нагадаємо Найєму, що вона вже давно триває. Тільки мобілізують її знову ж таки конкретні персони, які намагаються бути за кулісами. Наприклад, за гроші фонду «Відродження» (того самого Сороса у якого дивна бухгалтерія із фондом Пінчука) до США їздять згадані особи із рейтингів.
Тож, коли Найєм пише про «перемогу старих еліт», з ним важко не погодитись. Майдан 2004-го року виходив проти Кучми, а після Майдану 2014-го Кучма (тесть Пінчука) реінкарнувався на Мінських переговорах, як миротворець і з відповідними гарантіями недоторканності (така умова для учасників переговорів). Виходить, що насправді всі ці роки Кучма нікуди і не зникав. Натомість на владному горизонті кружляли, то з’являючись, то зникаючи політичні «зірки». А там за кулісами цього виднокола із яскравими «Ялтинськими стратегіями», на які запрошували відомих в тому числі світових політиків, залишався він – другий Президент України Леонід Кучма. Ніхто не чіпав його капітали, ніхто не створював проблеми його зятю Віктору Пінчуку. Всі хто приходили до влади наче давали обітницю не торкатись «батька» кланової системи. Янукович вирішив пригадати Кучмі давню «справу Гонгадзе» і трохи через рік самому Януковичу вже довелось шукати «п’ятий кут» в Ростові. Прокурор Ренат Кузьмін, який зайнявся цією справою, зараз так саме у вигнанні і пише пости в фейсбуці за що йому періодично пригадують «гріх» належності до команди демонізованого (багато в чому справедливо) Януковича. «Наївний» Мустафа Найєм, який їздив до Давосу за гроші Сороса, які виявились грошима Пінчука, наче не усвідомлює, що й він став елементом системи, яка створювала і створює згадані гарантії Сім’ї. При цьому він визнає, що намагався «заслужити повагу і розуміння людей, які ніколи не вважали і не будуть вважати нас своїми». Тож кого конкретно Найєм мав на увазі, визнавши згадану тенденцію «політичною геронтофілією»? До кого ця порочна політична любов і намагання стати у них «своїми»? І чому Найєм свої відвертості екстраполює на всіх учасників протестів?
Той хто чотири роки тому зібрав людей «попити чайок» на Майдані, зараз роздумує про природу протесту і стосунки влади з вулицею, з якою «влада так і не навчилась розмовляти». Тепер «менше б’ють», але рефлекси залишились ті самі – говорить він. Насправді Янукович не просто бив. Він бив показово. Бив так, що то здавалось очевидним божевіллям, адже явно дискредитувало Януковича перед світом і рило йому політичну могилу. А отже чи не допомагав хтось Януковичу «правильно» розмовляти з вулицею? Зрештою героїзуючи завдяки в тому числі Найєму Майдан, чи стали ми від того більше розуміти його механізми? Що взагалі ми знаємо про Майдан при цьому намагаючись аналізувати імітаційні акції під Верховною Радою? Для мене, як людини, яка втратила на Донбасі все, ці процеси не можуть бути відірвані один від одного. Не можу я забути проросійські гасла Кучми 1994-го року, імітацію виборів 1999-го року, коли нам студентам «настойчиво рекомандовали правильно голосовать». Не вивітрюється із голови акція «Україна без Кучми» на чолі із теперішнім генпрокурором, який так саме ручкається з Кучмою. Не виходить у мене з пам’яті помаранчевий Майдан 2004-го, коли нам дійсно наївним патріотам на Луганщині здавалось, що доба Кучми уходить в минуле. Не викреслити щорічні «Ялтинські стратегії», на яких політики і журналісти потрапляли до кручі, в яку затягував конкретний клан, і з якої ці персони виринали наче інфіковані розповідаючи про «державника» Кучму. Наче хтось малював всі ці роки нову реальність, яка мала поставити під сумнів зміст моєї пам’яті.
І коли Найєм пише про тих, хто під час Майдану «метушливо бігав на перемовини до Януковича», чи не варто самому Найєму і його компанії «малодореформаторів» згадати чоломкання з Пінчуком та Кучмою (до речі, Найєм в цьому плані набагато стриманіше за своїх колег – він, принаймні зовні намагається демонструвати дистанцію в безпосередніх контактах і публічних рукопотисканнях)? Чи може любов цієї команди до заходів Пінчука, то вже не є «політичною геронтофілією»? Чи може Леонід Кучма для них «вічно молодий»?
