Учіть історію, поки не пізно...

Сергій Грабовський

22 вересня, 10:07

Монументи Леніна впали майже по всій Україні. А от ленінські політичні норми в політиці не тільки не гинуть, а воскресають і стверджуються знову. Зайвим підтвердженням цього стали події 17—18 вересня у Верховній Раді, а потім — на телебаченні.

Згадаймо: як там Ульянов-Ленін визначав диктатуру? Як необмежену владу, яка спирається на силу, а не на закон; як абсолютно жодними правилами не підпорядковану позазаконну, в прямому сенсі цього слова владу, яка ігнорує навіть видані самою собою закони, чи не так? І що ж ми бачили у Верховній Раді? Чи не яскраву ілюстрацію ленінських принципів здійснення влади під прикриттям гучних фраз про демократію та справедливість?

Утім, Ілліч теж любив говорити про це: мовляв, наша диктатура — насправді найсправжнісінька демократія для якнайширших трудящих мас, і ми — за справжню справедливість, а всіх, хто проти нашого розуміння цих речей, проти нашої політики, ми відправимо на Соловки або змусимо емігрувати...

Ось як все це було.

17 вересня у Верховній Раді за годину до закінчення пленарного засідання Генпрокурор Віктор Шокін показав депутатам чотирихвилинний фрагмент оперативних відеоматеріалів, де зафіксовано, як член фракції Радикальної партії Ігор Мосійчук бере гроші в обмін на обіцянку видати певній особі дозвіл на видобуток піску. «Ми маємо діяти, як абсолютно чесні люди, ми повинні захистити парламентаризм, не дивлячись на те, що в нашому стаді є паршива овца», — заявив спікер парламенту Володимир Гройсман. Після чого «з голосу», без роздачі депутатам тексту подання Генпрокуратури і проекту постанови, з порушеннями Закону про регламент та всіх інших процедурних моментів 262 депутати проголосували за позбавлення Мосійчука депутатської недоторканності. Ну, а далі були «маски-шоу», коли «Альфа» вивела під руки позбавленого недоторканності депутата з будівлі парламенту, і, звичайно ж, найсправедливіший у світі Печерський суд, який відправив особливо небезпечного злочинця із фракції радикалів на два місяці за ґрати.

І ще два моменти.

— Репліку! Я маю право на репліку! — кричав голові Верховної Ради лідер Радикальної партії Олег Ляшко після голосування.

— На фракції будеш командовать! — відповів спікер Гройсман.

А рафінований галицький інтелектуал Тарас Возняк так прокоментував у своєму блозі події 17 вересня у Верховній Раді:

«О Боже, як заквичав наш басистий кабанчик. Як заметався. Бо ж смалити будуть — а таки будуть. А також багато депутатиків, навіть з тих, хто проголосував за затримання Мосійчука, отямившись і подивившись в дзеркало, кинулись пищати на тему правосуддя і регламенту. Одна депутаточка від крайньо інтелігентної партєйки пропищала — то що, і за мною дивляться? Саме так, голубонько, бо ми ж тебе найняли. Не ти нас. Тут вже й ганебні ветерани національно-визвольних змагань кинулися захищати вже авто затриманого. Під кінець життя... Навіть завершити свій земний шлях з гідністю не здатні. Жалюгідні. І за що?».

За що? Про це трохи згодом, зараз же зазначу: в обох випадках бачимо суто ленінський стиль; саме так творець першої у світі тоталітарної держави поводився з політичними противниками. Саме на підґрунті такої стилістики встановлювалася в Росії більшовицька диктатура. Ну, а потім Сталін тільки продовжив розпочату раніше справу й довів її до логічного завершення, так розкрутивши «червоне колесо», що й досі від того оговтатися важко. Принагідно: якраз за сталінських часів, одразу після початку роботи Верховної Ради УРСР у спорудженому 1939 року будинку востаннє відбувалися арешти депутатів у шокінсько-гройсманівському стилі. У пізніші часи такі арешти вже намагалися проводити не так брутально — згадаємо хоча б те, як 1990 року «органи» затримували депутата Степана Хмару...

Певна річ, ті високопоставлені номенклатурними, яких заарештовували в 1930—1940-х роках, були кровожерливими мерзотниками (як і ті, хто давав санкції на їхній арешт), «сталінськими висуванцями». Ясна річ, Радикальна партія — це у своїй значній частині зібрання не надто позитивних персонажів, а сам Олег Ляшко — людина із, м’яко кажучи, сумнівними моральними чеснотами (Ігор Лосєв та автор цих рядків мали нагоду переконатися в останньому на власному досвіді ще на початку 2008 року). Зрозуміло, в деяких випадках — якщо йдеться про загрозу національній безпеці або людським життям — може бути застосована скорочена процедура розгляду питання про позбавлення депутата імунітету для притягнення до кримінального відповідальності. Але все це не скасовує того, що дійство 17 вересня мало своїм змістом брутально-цілеспрямоване знищення і без того слабкого українського парламентаризму.

Так-от, за що виступали оті, за словами рафінованого інтелектуала Возняка, «жалюгідні депутатики та депутаточки» й «ганебні ветерани національно-визвольних змагань»? За порятунок справді жалюгідних решток цього парламентаризму від владного ідіотизму та новітнього «червоного колеса», нехай і перефарбованого в інші кольори.

Бо що ж відбулося у Верховній Раді? Депутатам показали «кіно», яке Ігор Мосійчук уже встиг назвати «монтажем». Так це чи не так, тепер уже навряд чи буде легко дізнатися. Але як людина, котра майже два десятиліття мала справу з радіо, з них половину часу була редактором доволі складних за звукорядом публіцистично-пізнавальних програм «Радіо Свобода», впевнено можу стверджувати: навіть на стандартній апаратурі можна так змонтувати чиїсь вислови, що їхній зміст виявиться надзвичайно далеким від оригіналу. І шуми вулиці можна накласти, і крики атакуючих індіанців, і перегук слонів у джунглях — що завгодно, і не кожен експерт виявить монтаж. Я сам так умів колись робити — що вже казати про фахового звукотехніка... Це не означає, що Генпрокуратура неодмінно займається фальсифікаціями — але рівень довіри, точніше недовіри, громадян до цієї інституції — як і до МВС та судів — вимагає обов’язкового дослідження наданих депутатам доказів. Нехай за скороченою процедурою, не розтягуючи на тижні, але обов’язкового! Я вже не кажу про те, що представлений Генпрокурором відеоматеріал, на думку експертів, є вельми сумнівним під кутом зору українського законодавства, адже на стеження за депутатом потрібна санкція суду, а її не було представлено.

Отож усе відбулося в точній відповідності до відомої ленінської вказівки, що для успіху більшовицької політики в неграмотній країні з усіх мистецтв найважливішими є кіно та цирк. В останньому неграмотні у правовому та історичному плані народні обранці охоче беруть участь у ролі політичних клоунів. Згадайте-но, яку клоунаду влаштували Верховна Рада та Генпрокуратура зі зняттям недоторканності з Сергія Клюєва, якому інкримінували незрівнянно більші корупційні діяння, але якому відверто дали втекти з країни. А скільки ключових постатей режиму Януковича (що його нардепи не спромоглися назвати «злочинним», хоч він і вчинив державний переворот 1 жовтня 2010 року, неконституційним шляхом змінивши «під себе» Конституцію) вільно гуляє коридорами Верховної Ради чи засідає в меріях тих чи інших міст?

І ще одна цікава «випадковість». Мосійчука заарештували наступного ж дня після його заяви, що він готовий бути свідком на суді над сумнозвісним генералом Пукачем та заяви Олега Ляшка про небажання чинної влади розслідувати «справу Гонгадзе», яку можна справедливо назвати й «справою Гонгадзе — Подольського». Не знаю, що міг би сказати там Мосійчук, але тепер, схоже, нескоро скаже; а Леонід Данилович Кучма тим часом може підписати від імені України чергову Мінську угоду, за якою амністують терористів, а для окупованих територій Донбасу запровадять особливе виборче законодавство.

Але повернімося до сюжетів про український парламентаризм.

18 вересня Володимир Гройсман публічно визнав: мало місце порушення Закону про регламент. Але в інтересах справи. «Учора ми з вами застосували процедуру відхилення від регламенту на вимогу народних депутатів. Я пропоную внести зміну до Закону, спростити цю процедуру... Ми даємо право розслідувати злочин, який ми самі бачили на власні очі». І додав: мовляв, якщо людина винна, то вона має бути покарана, а якщо ні — то чого їй боятися? І взагалі: «Пробачте, але я чхати хотів на цю недоторканність». Тобто на те, що історично, впродовж століть є однією з безумовних складових справжнього парламентаризму...

Так, в Україні обсяги депутатської недоторканності штучно роздуті. Так, вона була і є нині «дахом» для чималого числа корупціонерів, крадіїв та носіїв тягаря ще тяжчих злочинів. Так, депутати справді бачили відео, де буцімто зафіксований злочин Мосійчука. Але ж те, що автомобілі з круглими колесами часом узимку заносить на поворотах, — ще не причина переходити на квадратні колеса, а продемонстроване «кіно» — ще не підстава для «цирку», тобто зняття «з голосу» депутатської недоторканності. І невже депутати, якби їм показали геніально зроблений документальний фільм «Тріумф волі» про з’їзд нацистської партії, відразу ж після перегляду заволали б: «Хайль Гітлер?».

Але це ще не все. Того ж 18 вересня прем’єр Арсеній Яценюк прийшов до Верховної Ради, виступив перед нею та відповів на пару запитань. Ось, мовляв, який у нас тріумф парламентаризму, голова уряду звітує перед депутатами, які призначили його! Але весь фокус полягав у тому, що Яценюк узяв слово вже після того, як година запитань до уряду закінчилася, що дало йому змогу ухилитися від відповіді кільком дуже незручним для прем’єра депутатам. Що ж, «політичний цирк» тривав і далі — і вилився наприкінці дня у знятті з ефіру на «Плюсах» за дві хвилини до запланованого початку популярної політичної програми «Шустер Live» під приводом того, що не треба, мовляв, розбурхувати суспільство. Що ж, програма вийшла в ефір на телеканалі «112», але після цього навіть продавці на столичних базарах обговорювали скандал із Шустером і те, про що вели мову в його програмі...

Знову бачимо ленінську стилістику — це ж бо Ілліч говорив у своєму колі, що ніякої свободи слова більшовицька влада допускати не може, це стане актом її самогубства. Невже ж історія повторюється й у цьому?

І наостанок (хоч можна ще чимало цікавого сказати про вітчизняні суди, які відпускають на волю терористів, упійманих зі зброєю, та корупціонерів, затриманих на гарячому) — про те, куди може докотитися ледь перефарбоване «червоне колесо». Ленін дуже поважав якобінців і намагався брати з них приклад, незважаючи на те, чим якобінці на чолі з Робесп’єром цілком закономірно закінчили. Слово історикові й публіцистові Віктору Суворову: «Робесп’єр своїх соратників гнав на гільйотину поодинці та цілими зграями, а боягузлива більшість народних обранців відповідала захопленими криками. Кожен тремтів за власну шкуру, і коли з’ясовувалося, що цього разу пронесло, радів та вищав від захвату. І одного разу Робесп’єр оголосив: я виявив у нашому колі ще декілька ворогів народу, яким давно уже час відрубати голови, завтра ми так і зробимо, але поки що імен не називаю. Зрозуміло, що кожен прийняв те, що він сказав, на свій рахунок — тож у всі поки ще не відрубані голови одночасно спала на перший погляд парадоксальна думка: а чому б самому Робесп’єрові не відрубати голову? Так і вирішили».

Утім, Ленін наприкінці життя дещо таки зрозумів і почав у лихоманці шукати вихід зі створеної його ж партією ситуації «всеросійської м’ясорубки», але було вже запізно, тож Іллічу довелося констатувати: «Ми повністю провалилися». Чи зуміють новітні руйнівники засад українського парламентаризму та ініціатори вибіркових політичних чисток, поєднаних із призначенням на високі посади не найчесніших і не найпатріотичніших осіб, хоч коли-небудь виявитися настільки ж самокритичними? Ба більше: чи взагалі буде у них така можливість, коли згадане в цій статті «колесо історії» переїде їх самих?