Віриш — не віриш
У давні часи дитячих забав без гаджетів і віджитів ми грали у «Віриш — не віриш». Це коли один вигадує історію, а інші відгадують, правдива вона, чи ні. Вигадники, вони ж досвідчені брехуни, отримували від простодушних однолітків шоколад і лимонад як приз. Звичайно, зараз усе це вийшло з тінейджерівської моди, але у дорослих залишилося в тренді. Брехати вигідно і багато хто забезпечує собі солодке життя на ґрунті інсинуацій. Політичні інституції, маркетингові служби, установи й персони успішно вигадують історії в дусі: віриш — не віриш. Переможець отримує бонуси, місця в парламенті та обсяги продажів.
Замулюються джерела інформаційного напування суспільства. Дивишся на ТБ інтерв’ю президентів і прем’єрів, міністрів і начальників, прислухаєшся до дикції, мовних зворотів, підживлюєшся пафосом, починаєш пишатися, але нічого не дізнаєшся. Немає прозорості струменів. Хочеться повернутися до радянського минулого, ввімкнути ворожий голос, який набігає хвилями, і розібратися з вітчизняною брехнею, як тоді. Лише на Voice of America теж не знають, де в нас veritas. Чи то коаліція формується, чи то її розвал, все налагоджується, чи все розвалюється. А тут ще до наших фантазій додається російський всепоглинаючий обман. Словом, брехня на брехні і брехнею поганяє. Все ж таки сильна була радянська влада щодо спотворення реальності, оскільки могутність відчувається й досі. На її руїнах брешуть, як ніде?
— Ось ця риба на лотку вже з запахом, відчуваєте? — запитуєте ви у продавця, і він, не змигнувши оком, відповідає: — дуже свіжа, ще вранці плавала.
— Я не можу віддавати за комунальні послуги більше половини своєї заробітної платні, — говорите ви міністрові і тут же отримуєте відповідь: — За все заплатять енергетичні компанії!
Парадокс у тому, що той, що запитує знає — йому обов’язково збрешуть. Так само, як і той, хто відповідає — впевнений: говорити правду не можна. Така традиція. Це в Англії брехуни з’їжджаються до сільця Сантон Бридж, щоб раз на рік повправлятися на вигадуванні за повною програмою. У нас же цим можна займатися скрізь, і при виконанні — також.
У боротьбі з давнім гріхом лжесвідчення ми завжди зверталися до брехунів, сподіваючись напученням і критикою змусити їх виголошувати правдиві слова. Але, як кажуть з іншого приводу, але в тій же логічній схемі: якщо небилиці вигадують, значить, комусь це потрібно, «значить — хтось хоче, щоб вони були? Значить — хтось називає ці плювки перлиною?» Переводячи поетичну формулу в прозу зізнаємося: брехня процвітає на ґрунті, де на неї є попит, де люди готові слухати й поширювати брехню. Дурниці, сказані російськими політиками, тиражуються в нашому інформаційному просторі. Не штатними пропагандистами, а простими, довірливими, громадянами, яким сподобалася тема бліцкригу Путіна на Лісабон, масонської змови в українському уряді або пригноблення Києвом донецьких шахтарів. Адже для викриття таких фантазій досить трошки здорового глузду і знань елементарних законів. Але не вистачає.
У згаданій мною грі, «Віриш — не віриш», були два правила успіху. Навчитися добре змішувати вигадку з реальністю, по-друге, грати з хлопцями молодшими і дурнішими. На жаль, і у великій грі дорослих правила не змінилися. Але більше за все нас цікавить мотивація брехунів. Як, за які гроші, наскільки безсовісно... Вуха, призначені для навішування локшини, випали з поля зору. І це сумно. Адже якщо можна виміряти IQ людини, легко уявити і рівень інтелекту аудиторій. Судячи з того, як легко поширюються «качки» і небилиці і скільки народу вірить у різнокаліброву нісенітницю, у нас є велика соціальна проблема інформаційної інфантильності суспільства. Перш за все, вона стосується знань з історії, найбільш спотвореного та політизованого предмету. Для того, щоб підтвердити думку, дозволю собі стиль гри мого дитинства. Отже, уявіть собі серпень 1941 року. Радянські війська ведуть запеклі бої на півдні Одеської області, ще захищають Дніпропетровськ, але вже залишили Умань, Миколаїв. І ось частини трьох армій 44-ї, 47-ї, і 53-ї під командуванням генерала Д.Козлова (понад тисячу танків і 5000 гармат) вступають у бій за батьківщину... на території Ірану. —Не віримо, — тут же чую голос недитячої аудиторії з твердими базовими знаннями історії ВВВ. Я ж навів абсолютно точні дані, згадка про які є скрізь, окрім підручників для школярів. Проте правда сприймається брехнею. Одну з причин такого викривлення свідомості шукайте у товаришів типу Дмитра Табачника, яким було невигідно спростовувати радянський міф про війну, керуючи освітньою системою.
На жаль, із брехливих відомостей складається дві третини інформаційного простору. Так стверджують фахівці, які досліджують інтернет-ресурси. Для орієнтації в морі ілюзій і каверз потрібні маяки, віхи, опорні точки, які створюються сьогодні людьми, що розуміють їхнє значення. І хоча процес бажано прискорити, але він все ж таки йде. Хоча і з обмовкою.
Всі ми мріємо про справедливе суспільство, вкладаючи в це поняття досить вузький сенс дотримання законів і відповідності сплати за працю. Але справедливість не приживеться на тлі брехні. Відстоюючи правду й достовірність інформації, як загальну демократичну цінність, ми не маємо права забувати про власні інструменти розпізнання вигадок. Цей інструмент — знання. На початку 90-х, коли інтелектуали пішли з української еліти, поступившись місцем «міцним господарникам» і практикам без дипломів, прозвучав перший сигнал небезпеки. Суспільство спростило для себе картину світу. Сьогодні це спрощення зросло до небезпечної риски. Якими можуть бути наслідки інтелектуальної деградації країни, ми бачимо на прикладі нашого сусіда, котрий бажає жити в придуманому світі. Добре, що ми взялися за голову раніше за них.
