Виборчі рейтинги та небезпечні тенденції
Якщо брати до увагу дискусії в соціальних мережах, то складається враження, що головним питанням, унаочненим грудневим опитуванням фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва й соціологічної служби Центру Разумкова, презентованим 23 січня у Києві, є коливання рейтингів Петра Порошенка та Юлії Тимошенко: у кого на скільки десятих відсотку стало більше чи менше. Насправді ж ідеться зовсім не про ці речі, тим більше, що такі незначні коливання лише трохи перевищують статистичну похибку та є в соціологічному плані незначущими. Куди істотнішими є інші питання та тенденції, зафіксовані в цьому (і в інших) опитуваннях.
Головним предметом дослідження, як можна судити з опублікованих даних, стали електоральні настрої українських громадян. І настрої ці засвідчують дуже небезпечні як для долі країни, так і долі демократії в ній, речі.
Передусім відзначу низьку готовність виборців прийти на дільниці – 65% опитаних на парламентських і 67% на президентських виборах, якби вони відбувалися зараз. А це значить, що реально прийшло би близько половини, і то, якби не було надто холодно, не віяла хуртовина чи не йшов рясний дощ. А хто найчастіше у таких випадках ігнорує вибори? Юнацтво і громадяни до 30 років, тож неважко уявити, кого б обрали, образно кажучи, «улюблені бабусі Черновецького», які свого часу віддали столицю невідь кому…
Наступне – відсутність лідерів виборчих рейтингів і громадської думки на загал. Бо це ж смішні цифри – навіть серед тих, хто має намір прийти на дільниці та проголосувати, президентський рейтинг Юлії Тимошенко – 12%, Петра Порошенка – 10%, Анатолія Гриценка та Вадима Рабиновича – по 8%. Щоправда, є ще й графа «інший політик» - «аж» 16%, проте навряд чи в ній захована одна лише постать, тобто ці відсотки слід поділити на декількох «темних конячок». Отож і виходить, що «в нації вождів нема» (Є.Маланюк) – і це за «гібридної війни» з Росією і світової геополітичної кризи! Нема не лише тому, що у потенційних лідерів президентських перегонів украй низька суспільна підтримка, а і тому, що дехто з цих осіб прагне поставити Україну на коліна перед Кремлем чи має на оці зовсім не національні інтереси.
І ще одне. Дехто з президентських політтехнологів, схоже, прагне розіграти на президентських виборах, які мають відбутися 31 березня 2019 року, новий варіант перегонів 20-річної давнини, коли в другий тур вивели зручного для Леоніда Кучми опонента, якого він досить переконливо переміг («Голосуй, а то програєш!»). Але ж якщо чинна влада й надалі проводитиме таку, м’яко кажучи, незграбну політику, то в другому турі виборів-2019 цілком імовірно можуть зустрітися, скажімо, Юлія Тимошенко та Вадим Рабинович…
Я вже не кажу про те, що соціологи чітко зафіксували відновлення поділу України за електоральними перевагами: на Сході, Півдні та Донбасі від 30% до 40% з числа тих, хто має намір взяти участь у голосуванні, підтримують – сукупно – кандидатів, які пропонують фактичну капітуляцію перед Росією та повернення України під «ковпак» Кремля та Луб’янки. А в 2014 році цього не було, тоді Петро Порошенко впевнено переміг майже по всій країні…
У тому, що стосується чергових виборів до Верховної Ради, які мають відбутися 27 жовтня 2019 року, ситуація практично та сама. Найбільшу підтримку серед опитаних отримала «Батьківщина» (11%), другу позицію розділили Блок Петра Порошенка «Солідарність» і партія «За життя» (по 9%), на третьому місці – «Громадянська позиція» і «Самопоміч» (по 7%.), далі – «Опозиційний блок» і Радикальна партія Олега Ляшка (по 6%). Мають шанси пройти до Ради напівфейкова партія «Слуга народу» (4%) і «Свобода» (3%). Знов-таки, лідери громадської думки відсутні, а в підсумку новообрана Рада була би нічим не краща за нинішню, якщо не гірша.
І нарешті. Українці не довіряють старим політичним лідерам, а нових не бачать. Натомість потреба у нових діячах дуже відчутна – у грудні 2016 року на запитання, чи потрібні Україні нові політичні лідери, ствердно відповіли 61,8% опитаних, а в грудні 2017-го – вже 66,7%. Разом із тим 83% заявили, що нікого не бачать в якості таких лідерів; якщо ж і бачать, то… З якогось дива «новим лідером» 1,4% назвали Вадима Рабиновича, 1,1% - Анатолія Гриценка. Не менш красномовний список справді нових потенційних лідерів – Святослав Вакарчук (2,2%), Євгеній Мураєв (1,5%), Володимир Зеленський (1,1%). Інших назвало менше, ніж по відсотку респондентів.
При цьому баланс довіри/недовіри у деяких знаних політиків зашкалює. У Арсенія Яценюка (баланс довіри/недовіри становить –81%, тобто не довіряє йому 87,3% опитаних, довіряє – 1,3%, інші не визначилися або не знають такого). У Арсена Авакова цей баланс становить –75%, у Олександра Турчинова –75%, у Юрія Луценка –75%, у Андрія Парубія –72%, у Віктора Медведчука –70%. Інші також мають негативний баланс довіри/недовіри, але він менший за –70%. Найкращими є баланси довіри/недовіри у Володимира Зеленського (–11,1%) та Святослава Вакарчука (–4,6%), але, по-перше, вони все одно негативні, по-друге, це вочевидь тому, що ці діячі «культурного фронту» фактично ніяк іще не проявили себе в сьогоденних політичних баталіях; досить їм почати реально діяти – і ситуація з довірою зміниться…
Таким чином, зафіксовано вкрай тривожні тенденції. Українці прагнуть мати ефективних і відповідальних політичних лідерів – але не бачать таких. Чинні ж на сьогодні «вожді» навряд чи здатні перетворити свій негативний баланс довіри/недовіри на позитивний. І що далі? Поява політичного авантюриста чи штучно роздутого олігархічними мас-медіа кандидата на посаду глави Української держави, з відповідними невтішними наслідками? Чи щось інше, якесь політичне диво або майже диво? Питання відкрите, чи не так?
